21 година 50 хвилин (за Грінвічем).

 У Північному Льодовитому океані,

 десь на схід від острова Жан Майєн.

Шведський траулер «Марія Соренсен» повільно пливе по спокійному морю. Дрібний, безперервний дощ огортає палубу вологим туманом.

 Під жовтавим світлом сигнального ліхтаря вперед і назад крокує вахтовий - бородатий здоровань; трохи щулячись, він час від часу піднімає комір шкіряної куртки, спльовує на палубу і довго розглядає маленьку калюжку слини, що блищить на просмолених дошках, потім розтирає її каблуком.

 На судні все наче вимерло.

 Аж ось відчиняються двері капітанської рубки, і на фоні освітленого квадрата вимальовується приземкуватий силует Ларсена. Капітан - літній чоловік, здоровий і кремезний, з грубими рисами обличчя, засмаглого від сонця й вітру, - спускається по східцях, що риплять від його важкої ходи, перетинає палубу і, запаливши на вітрі люльку, зникає в матроському кубрику.

 Там - дванадцять койок, розміщені одна над одною в чотири ряди. Більшість рибалок лежать. Деякі з них уже сплять; якийсь старик голосно й протяжно хропе. Інші курять, грають у карти, стиха перемовляються.

 Капітан іде в глиб кубрика, туди, де на нижній койці корчиться від болю блідий, скуйовджений чоловік. Обличчя його спотворене стражданням. З губів раз у раз зривається хрипкий стогін. Сусіди, яким він заважає спати, занепокоєно поглядають на нього, сидячи на своїх койках.

 Ларсен торкається рукою його плеча:

 - Тобі не краще, Ерику?

 - Дедалі гірше, - злісно відповідає хворий.

 - Ось уже чотири години не перестає стогнати, - втручається в розмову корабельний кок Мішель, койка якого розташована якраз над койкою Ерика.

 Говорячи це, він машинально пестить чорного кота, що скрутився в клубочок на його подушці.

 Ларсен нахиляється до Ерика, розстібає на його грудях сорочку, витягає з кишені стетоскоп і, трохи піднявши хворого з допомогою кока, вислухує його серце і легені. Чоловіки стежать за кожним його рухом. Чиясь люлька покотилась по підлозі, але це тільки на мить порушило тишу. Навіть той, що спав, перестав хропти.

 - Де в тебе болить? Ерик показує на стегно.

 Капітан знімає брудну пов'язку. Всі бачать велику гнійну рану. Ларсен хитає головою:

 - У тебе жар?

 - Весь час, - каже Мішель, знову накладаючи пов’язку.

 Зітхнувши, Ларсен виходить із кубрика і йде до капітанської рубки, де на нього чекає син.

 Коли Олаф був маленький, Ларсен дуже любив його і з гордістю гуляв по вулицях порту, тримаючи на руках схоже на маленького вікінга хлоп'я з золотавим волоссям, ясним личком і блакитними оченятами. Але, підростаючи, Олаф ставав важким хлопцем: потайним, хмурим. Можливо, в цьому був винен батько, який не зумів вихвати його. Кнут Ларсен хотів виростити свого сина в такій самій суворості, в якій ростили його самого. Однак це ні до чого не привело, тим більше, що його дружина завжди готова була взяти хлопця під свій захист. Олаф збунтувався. Кнут вирішив приструнчити його, проте з роками конфлікт між батьком і сином ще більше загострився. Вони так і не помирились, так і не стали друзями; між ними безперестану виникали сутички. Кнут навіть почав сумніватися, чи любить сина, а Олаф був майже певен, що ненавидить батька.

 Капітан узяв Олафа на судно старшим помічником. Інакше він не міг зробити. Адже Олаф був усе-таки Ларсен, і настане день, коли судно належатиме йому. Але хлопець не був рибалкою. Він мав нахил тільки до механіки, суто земного заняття. Захоплювався машинами, радіо, метеорологією.

 Коли батько повернувся до капітанської рубки, Олаф стояв, схилившись над радіопередавачем:

 - Говорить КТХ... КТХ... Всім, всім, всім! Невідкладне повідомлення.

 - Ти вже кілька годин підряд повторюєш одне й те саме, а відповіді немає, - каже Ларсен. - Не розумію, чому ти упираєшся?

 Олаф з деякою зверхністю знову починає пояснювати. Рація, якою він користується, - любительський передавач: радіостанція на «Марії Соренсен» вийшла з ладу.

 - Як же це так? І тебе не можуть почути? Навіть на тих суднах, що плавають навкруги нас?

 Олафове пояснення надто складне для капітана. Магнітна буря інколи ізолює деякі зони і заважає їм зв'язуватися з сусідніми радіостанціями. Проте взагалі існує така зона, іноді дуже далека, де їх можуть добре чути.

 - Чому ж тоді з цієї зони ніхто не відгукнеться?

 - Сам не розумію.

 Ларсен недовірливо поглядає на сина: чи не влаштовує Олаф навмисне так, щоб їх не чули? Але одразу ж відкидає цю думку. Олаф робить усе можливе. А він, його батько, виявився зовсім безпорадним - ніяк не збагне, що за хвороба в Ерика. Він звик сам лікувати своїх людей, проте ніколи ще не стикався з таким важким випадком.

 Ларсен дивиться на сина, хоче поділитися з ним своїми турботами; слова вже от-от злетять з його губів, однак якась дурна соромливість утримує його. Так нічого й не сказавши, він сідає за свій стіл, машинально прибирає папери, запалює погаслу люльку. Потім підводиться, йде до аптечки, дістає звідти медичний довідник і, знову сівши за стіл, починає гортати його. Час від часу він позирає на Олафа. Син, повернувшись до батька спиною, сидить коло свого передавача і повторює раз у раз:

 - Говорить КТХ... КТХ... Всім, всім, всім...

 Олаф здогадується, що бентежить батька. Тривога і йому стискує серце. До найближчого порту судно прийде через три дні. З шостої години посилає він в ефір сигнали про допомогу, але ніхто не відповідає. Вони відрізані од усього світу. Олаф хотів би сказати що-небудь,. щоб пробити цю майже реально відчутну стіну мовчання, яка виросла між ним і його батьком, але не може. Надто довго жили вони, мов чужі, щоб знайти тепер шлях до серця один одного, хоч як це їм необхідно. Так і сидять обидва, замкнувшись у мовчанні, - в'язні безглуздої соромливості.

22 години (за Грінвічем).

 У Бельгійському Конго. Село Зобра.

Етьєн Луазо, сидячи біля дверей своєї хатини, дивиться, як сновигають туди й назад літні жінки. У молодого негра сьогодні дуже неспокійний вечір. Його дружина Марія, відчувши перші перейми, одразу ж покликала свою матір, тіток, сестер, рідних і двоюрідних; Вони порозсідалися навколо її ліжка, а трохи згодом поприходили й інші жінки села. Раз у раз вони проходять туди й назад з тазками води та білизною. Колись народження дитини святкували чудернацькими язичеськими обрядами. Етьєн пригадує, як його батько й дядьки з яскраво розмальованими обличчями, вирядившись у пір я, співали й танцювали під звуки там-тама. Але все це було дуже давно.

 Тепер Зобра - християнський центр. Тут побудували церкву, місцеві жителі вдягаються по-європейськи, однак чаклуна ще не забули. Старі вірять у нього, а молоді, вважаючи, що зайва обережність ніколи не завадить, запрошують його під час найважливіших подій і свого життя. Іноді кюре і чаклун стикаються на порозі. Вони вже звикли до цього і терплять один одного. Інцидентів ці зустрічі не викликають. Зараз чаклун прибиває до дверей Етьенової хатини талісмани, що мають уберегти дитину від наврочення. Молодий негр скоса позирає на нього. Казав він тещі, що не хоче бачити цього фальшивого святенника. Та хіба ж виб'єш із старої голови марновірство? Етьєн думає, що треба було б йому якось показати свою зневагу, розгніватись, але сьогодні він тут не хазяїн. Рідко чоловік відчуває себе таким нікчемним, як у той день, коли дружина народжує першу дитину. Тільки б хлопчик був! Етьєн - добрий християнин, він знає, що бог не робить різниці між своїми створіннями. І все-таки він був би неабияк розчарований, коли б Марія народила дочку.

 Жінки заходять і виходять з поважним виглядом. Ось і теща, величезна й пузата, з обвислими грудьми, у платті з бавовняної тканини. Вона навмисне зачіпає його гарбузовим бутлем, повним води. Етьєн покірно відсувається.

22 години 10 хвилин (за Грінвічем).

 На борту «Марії Соренсен».

Олаф перестав посилати сигнали. Навіщо вони, коли ніхто не відповідає?

Його батько усе ще мовчки сидить за столом. Олаф витягає з кишені люльку й запальничку, поважно закурює. Затиснувши зубами мундштук і склавши руки під підборіддям, хлопець дивиться прямо перед собою, на дерев'яну перебірку, і немовби бачить на ній знайомий жіночий образ: світле пухнасте волосся, широкі зуби, білі й нерівні, кругле підборіддя і невмілі руки з короткими пальцями й широкими, як у чоловіка, долонями.

Ларсен облишивши гортати медичний довідник, знизує плечима. Дурний Олаф! Замріявся, тоді як на борту хвороба. Кнут змушений один боротися проти неї. Це, звичайно, нормально: адже він капітан, проте син міг би і краще його розуміти. Сам він замолоду не був такий, коли батько брав його з собою в море. Тоді Ларсени не мали свого власного судна, а плавали на чужому.

Підвівшись з-за столу, капітан іде до аптечки, що висить на стіні. Чортова скринька - завжди в ній безладдя! Ларсен знімає аптечку і висипає все, що в ній є, на стіл. Флакони, коробочки, слоїки, таблетки, ампули, бинти - все змішалося. У цих клятих пакетах ніколи нема того, що треба. Ларсен шукає список медикаментів, які кожне судно обов'язково повинно мати. Нарешті знаходить цей аркушик: ним так довго не користувалися, що краї його склеїлись, і, щоб прочитати список, треба їх віддирати. Капітан зітхає: всі правила гігієни порушено... а втім, скрізь так. Усі ці правила - дурниці, вигадки канцелярських крис. Він завжди лікував своїх людей так, як навчився від батька: аспірином і лайкою. Протягом років це мало успіх, чому ж не вдається тепер? Ларсен вилаявся. А тут ще цей ідіот втупився в нього так, ніби він прозорий... Проте Олаф не помічає батька: йому ввижається маленька постать Крістіни, її тверді груди, стрункі ноги.

- Хай йому чорт! - раптом вигукує Ларсен, згадавши про щось. - Адже Ерик не входить до постійного складу екіпажу. Він сів на судно в Антверпені. Отже, мусив пройти медичний огляд...

Олаф, незадоволений, що його одірвали від мрій, знизує плечима.

- Це ж де Вітт провадив санітарний огляд, - зауважує він насмішкувато.

Де Вітт - старий друг. Потягом років Ларсен і він не одну годину провели разом, п'ючи вино і курячи люльки. Між ними існує домовленість. Де Вітт ніколи не набридає Ларсенові з медичними формальностями. Цього товстого ледаря цілком влаштовує одне: забратись у крісло в капітанській рубці і, тримаючи ноги в теплі, випити одну-дві склянки вина. Ларсен і він звичайно розмовляють про політику. Мрія де Вітта - стати муніципальним радником. Він давно б уже став ним, коли б не накоїв дурниць під час окупації. Поки лікар розповідає свою історію, Олаф підготовляє папери. Потім де Вітт підписує їх, і справі кінець. Ларсен, задоволений цим, веде його до шлюпки,- от і весь санітарний контроль. Та й справді! Навіщо дозволяти бюрократам псувати собі життя? Однак цього разу може статися так, що писаки візьмуть реванш.

22 години З0 хвилин (за Грінвічем).

 На дорозі Зобра-Тітюї.

Джип Ван-Рільста робить несподівані повороти то в один, то в другий бік. Дорзіт і Етьєн хапаються за сидіння. Закупник бавовни веде машину досить дивовижно. Джип мчить зигзагами по вузькій дорозі зачіпає дерева, кущі, пролітає, як вихор, по калюжах, здіймаючи величезні снопи бризок. П'яниці співають на все горло, покриваючи своїм криком шум лісу. Але свіже нічне повітря потроху витвережує їх. У них мимоволі виникає питання: чому це вони їдуть у Тітюї? Етьєн, певно, намолов їм дурниць. Як це він один піймав сигнал біди? Хіба ж то ймовірно, щоб люди, потрапивши в небезпеку, чекали допомоги від якогось негра?

Етьєн Луазо намагається, як тільки може, переконати їх, розповідає все, що знає про радіолюбителів і їх звичаї, про тісну солідарність, що об'єднує людей, розкиданих по всіх країнах світу, про правила, що зобов'язують негайно відповідати на кожне прохання допомогти; говорить про магнітну бурю і коливання радіохвиль. Але його супутники вірять йому все менше й менше. Ван-Рільст зупиняє джип, збираючись повернути назад, а Дорзіт увесь чад повторює погрозливо:

- Ти поглузував із нас, мавпо, це тобі так не минеться.

Етьєн у відчаї вистрибує з машини.

- Куди ти?

Хай їм чорт! Він пішки дійде до шахти, його рішучий вигляд вражає обох білих.

- А як дістанешся назад?

Етьєн знизує плечима. Пішки, звичайно. Цієї миті його мозок пронизує блискавична думка: а Марія? Він забув про неї, забув про немовлятко, що має народитись, про своє дитя. Як це сталось? Неможливо пояснити. Збентежений, він раптом зупиняється, йому соромно. Треба повертатися додому, зараз же повертатися. Протяжний крик дружини, радісний сміх матері кличуть його до хатини. Що для нього невідомі люди, від яких він прийняв сигнал? Проте і його супутники з непостійністю п'яниць теж змінили свою думку, і

- Кажеш, у Тітюї є інженер, який уміє користуватися радіопередавачем? Ну що ж, тоді треба з ним поговорити. Сідай.

Етьєн покірно повертається. Дорзіт хапає його за: комір і втягує в машину.

- Якщо ти обдурив нас, - зубоскалить він, - ми поженемо тебе додому штурханами в зад.

Ця думка дуже подобається Ван-Рільсту. Бажаючи від усього серця, щоб Етьєн і справді обдурив їх, він. повторює весело:

- Еге ж, штурханами в зад. Ну, сідай.

Поки машина їде, Дорзіт захоплено розвиває свою-думку:

- Один із нас вестиме джип, а другий даватиме тобі штурхани в зад. Проведемо час як слід. Поспішати нікуди.

Тепер Ван-Рільст придумав новий жарт: він зовсім випускає із рук руль і береться за нього тільки тоді, коли машина мало не врізається в якусь перешкоду.

Дорзіт регоче, його смішить вираз жаху на Етьєновому обличчі.

- Як поїдемо назад, тобі буде ще сумніше: твій задній амортизатор перетвориться на кашу.

В обох небагата уява, і думка про вигадану розвагу ще довго тішить їх.

23 години (за Грінвічем).

На шахті в Тітюї.

Вони прибувають на шахту тоді, коли в селищі всі вже сплять. їдуть до кам'яного будиночка, одного садом: тут живе інженер. Бой, що дрімав на терасі, іде назустріч відвідувачам, його хазяїн хворий.

Ось уже два дні малярія тримає інженера Жіля Лаланда в ліжку. Висока температура не дає йому заснути и на мить. У тісній кімнатці, крізь стіни якої проникають усякі шуми, молодий бельгієць раз у раз перевертається під протимоскітною сіткою, його обступають дивні привиди - спогади про минуле змішуються з маренням. Деякі образи майже відчутні, - здається, можна навіть торкнутись їх. Інші, щойно з'явившись, одразу ж розпливаються, наче тіні.

Чому Лаланд забився так далеко шукати щастя? Він намагається пригадати і не може, - дощ, брудний брук, блимаючі вогні портових кафе Антверпена невідступно переслідують його; гнітюча туга за батьківщиною, гостра, як фізичний біль, викликає у нього протяжний стогін. Коли б Жіль лежав у себе вдома - в Європі, то, певно, стримався б, щоб не розбудити матір у сусідній кімнаті. А навіщо стримуватися тут? Тут нема кого берегти, ні з ким поговорити, - тут у нього немає нікого. І він раз у раз перевертається на гарячій постелі. Йому ввижаються жінки: вони потроху наповнюють кімнату, збираються навколо його ліжка. Сила-силенна жінок. А може, це одна жінка, але в численних образах. Волосся у неї і каштанове, і світле водночас, і навіть руде, і все-таки це одна й та сама. У неї голі руки, груди, округлі плечі й стегна, перерізані лінією підв’язок і піною білого мережива... Тут лише негритянки, їх лискуча чорна шкіра ковзає під рукою, вона тверда, пругка, огидна. Лаланд зітхає при згадці про шкіру фламандок, м'яку і трошки жирну. А ці негритянки… так і хочеться їх ударити. Він здивувався, побачивши одного дня, як старший майстер бив жінку канчуком. У повітрі лунав свист від ударів... Він тоді втрутився, вилаяв майстра, і той вибачився. А тепер Лаланд хотів би зробити, як той майстер. Бити... з розмаху бити по чорній шкірі.

Хтось стукає в двері. До кімнати зазирає бой: якісь білі хочуть бачити Лаланда. Інженер дивиться на свого годинника: стоїть. У цій країні все стоїть на одному місці! Не знати, котра тепер година, здається Лаландові нестерпною мукою. Він підводиться, але одразу ж його довгі, худі, порослі світлим волоссям ноги підломлюються, і він змушений сісти. Прокляття! Перевертаючись на ліжку, Лаланд прорвав протимоскітну сітку. Бон полагодить її, але він невправний, довго порпатиметься з ниткою й голкою, а Жіль у цей час не зможе навіть лягти. Невдачі просто переслідують його - хоч плач? Перш ніж вийти, інженер накидає на плечі плед. Під шерстяним пледом тепло, проте Лаланд тремтить, незважаючи на духоту тропічної ночі.

Дорзіт і Ван-Рільст чекають на терасі, зручно влаштувавшись у кріслах, і навіть не підводяться, коли з'являється інженер, а спокійно п'ють його віскі, що, на їх вимогу, подав бой. Коли в Лаланда приступ малярії, він відчуває огиду не лише до чорних - він так само ненавидить і білих. А ці двоє з червоними, одутлими обличчями особливо йому противні. З нудьгою слухає він пояснення Етьєна. Так, у нього є радіопередавач, але він майже ніколи не користується ним. Лаланд, коли б тільки міг, послав би їх усіх під три чорти з їхнім сигналом біди. І чому цих огидних товстунів зацікавив сигнал біди? Хіба всі ми не терпимо біди в цій занедбаній країні? Проте Жіль бере себе в руки. Не вистачало ще, щоб після всього, що він вистраждав тут, на африканській землі, хто-небудь послав його начальству поганий відзив про нього. Досвід навчив його не довіряти білим. Ніколи не знаєш, які в них можуть бути зв'язки. Лаланд витирає вологою долонею піт, що блищить на лобі. Його знову мучить мігрень. Разом з боєм він іде за приймачем, схованим десь у комірці. Вдвох вони тягнуть його на терасу. Етьєн допомагає їм підняти його. Потім Лаланд сідає перед приймачем і починає крутити ручки. При першому потріскуванні інженер полегшено зітхає, бо не був певний, що з апаратом усе гаразд. А що як він зовсім несправний? Поступово звуки стають виразнішими. Хвилі джазової музики наповнюють ніч. Дорзіт, який під впливом останньої склянки віскі почав уже дрімати в кріслі, аж підскочив од пронизливих жалібних звуків саксофонів.

Лаланд шукає іншу станцію. Тепер уже чути голос Моріса Шевальє: стара пластинка з неприємним шипінням відтворює набридлий, двадцятилітньої давності мотив.

У приймачі лунають уривки різних передач: то музика, то останні вісті іспанською мовою, то гугнявий голос американського диктора, то знову якісь шуми і тріскотнява.

Лаланд продовжує шукати. Раптом голос, який уже чув Етьєн, з дивовижною чіткістю почав повторювати:

- Алло, говорить КТХ... КТХ,.. всім… всім... всім... Ви чуєте мене? Переходжу на прийом.

Цього разу й обидва білі підводяться. Невідомий, що звертається до них здалека, несподівано став для них, як і для Етьєна, близькою людиною. Вони нахиляються до передавача, тоді як Лаланд, гордо випрямившись, починає передавати:

- Викликаю КТХ... КТХ... КТХ... Говорить TRZ.. TRZ ... повідомлення прийнято... Переходжу на прийом...

23 година 10 хвилин (за Грінвічем).

На борту «Марії Соренсен».

Виклик прозвучав так несподівано, що Олаф кілька секунд вагається, перш ніж відповісти. Передаючи через кожні п'ятнадцять хвилин сигнал і не одержуючи відповіді, він кінець кінцем переконав себе в тому, що його вже ніхто не почує, що вони залишилися самі в тумані й темряві арктичної ночі. Голос, який відповів їм, належить, певно, людині втомленій і виснаженій хворобою. Проте Олафові він здається надзвичайно теплим і дружнім. До передавача підійшов і Ларсен, Чи усвідомлює він, що робить? Адже він поклав руку на плече юнака. Цей несподіваний дотик якось гнітить Олафа, здається йому майже непристойним. Руки давить його, наче сторонній важкий предмет, і він насилу стримується, щоб не скинути її. Ларсен відчуває, як внутрішньо зіщулився Олаф, як ним оволодіває щось схоже на гидливість. І широка рука, вкрита рудим волоссям, зісковзує на стіл; збентежений Олаф опускає очі.

Поки відбувається ця німа сцена, Лаланд пояснює, хто він такий, звідки говорить, і запитує, що можна зробити для тих, хто послав сигнал біди. Ларсен і Олаф, разом повернувши голови до географічної карти, приколотої до стіни, відшукують на ній Бельгійське Конго. У вікні капітанської рубки з'явилось бородате обличчя. Вахтовий зрозумів, що радіо нарешті відповіло. Його волосате обличчя розпливається в усмішці, відкриваючи почорнілі від жування тютюну зуби.

- Я хотів би одержати медичну консультацію, - пояснює Ларсен, - бо маю на борту хворого, стан якого здається мені серйозним. Ви зрозуміли мене?

І він дає синові знак перейти на прийом.

Лаланд і Ларсен розмовляють, хоч і з великими труднощами. Лаланд трохи говорить по-англійськи, Ларсен теж, але вимова в нього така, що не відразу зрозумієш. Кінець кінцем він передає мікрофон синові.

- Які симптоми хвороби? - втручається в розмову Дорзіт.

Капітан втрачає терпіння. Що їм треба? Це справа лікаря. Нехай покличуть до мікрофона якого-небудь спеціаліста, тоді він усе розкаже. Олаф відмовляється передавати цю відповідь і правильно робить: не слід настроювати проти себе єдиних радіолюбителів, що зуміли піймати їхній сигнал.

Він пояснює: у хворого дуже висока температура, болі майже в усьому тілі, на стегні пухлина.

- Звідки він?

У Ларсена знову мало не вирвався гнівний окрик. Яке їм діло до цього? Покличуть вони, зрештою, лікаря чи ні?

Олаф усе ж відповідає:

- Хворий був узятий на судно в Антверпені, куди він прибув із Голландської Індії.

23 години 15 хвилин (за Грінвічем).

 На шахті в Тітюї.

Лаландові, коли він почув назву рідного міста, здається, ніби сигнал послано особисто йому. Трискладове слово Антверпен мало над ним майже магічну силу, викликаючи в уяві набережні, суцільний чорний потік людей на вулицях, що ведуть у порт, силуети кораблів на якорі.

Для всіх інших досить згадки про Голландську Індію, щоб усе стало зрозумілим. Їм, жителям колоній, перераховані симптоми ясно показують діагноз. Мова може йти тільки про тропічну хворобу. До кого звернутися за консультацією? Тільки не до місцевого лікаря Лювелса, який зовсім отупів од клімату й безперервного пияцтва - з цим усі згодні, його неуцтво загальновідоме. Вирішують спробувати поговорити по радіо із спеціалістом.

- Алло, КТХ... Говорить TRZ... не припиняйте прийом. Ми зараз спробуємо зв'язатися з інститутом Пастера в Парижі.

23 години 20 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполітанській затоці.

Рибальське портове селище. Будиночки тісно притулились один до одного на схилі горба. Вулиці, освітлені місяцем, пустинні. Собака, перетинаючи площу, стикається із запізнілим перехожим. Лопотять на вітрі паруси рибальських шхун, що готуються до виходу в море; на кормі горять великі сигнальні ліхтарі. Раптом якась рибина вистрибує з води і знову падає вниз, звучно плеснувши по гладенькій поверхні моря.

На краю селища височить будівля, споруджена в сучасному стилі, - одне з тих жахливих сірих громадищ, що з деякого часу, наче гриби, виростають на околицях сіл, порушуючи гармонію кольорів сільського пейзажу. В одному з вікон третього поверху цього будинку світиться. Перед радіопередавачем сидить Доменіко д'Анжелантоніо - чоловік років п'ятдесяти, високий, худий і плішивий; на довгастому, воскового кольору обличчі вирізняються тонкою смужкою коротко підстрижені чорні вуса. На голові в нього капелюх, на плечі накинутий довгий темно-червоний халат, протертий на ліктях і обтріпаний унизу.

По обидва боки від нього сидять двоє рибалок, батько й син, і уважно стежать за кожним його рухом.

- Алло, - викликає д'Анжелантоніо, - це «Лола-Лола»?

Контрабандистська яхта «Лола-Лола» пливе по самому кордону територіальних вод Неаполітанської затоки, трюми її забиті контрабандою - ящиками з американськими сигаретами.

Д’Анжелантоніо через свій радіопередавач підтримує зв'язок між судном і рибалками, що повинні прийняти доставлений тютюн.

Якийсь час у кімнаті чути лише дрібне перестукування азбуки Морзе.

- Що вони кажуть? - питає один з рибалок. Д’Анжелантоніо жестом наказує йому мовчати.

Від сильного потріскування в апараті він аж здригнувся. Якісь сторонні шуми, наче грім, вриваються один за одним. Стурбований тим, щоб не розбудити сусідів, радист притишує звук.

І одразу надзвичайно виразно лунає голос:

- Говорить TRZ... TRZ... невідкладне повідомлення... Нам потрібно встановити зв'язок з Парижем. Якщо ви почули нас, відповідайте...

Доменіко роздратовано повертає ручку, виключаючи несподіваний голос. У нього важливі справи. Немає часу вислухувати нісенітниці радіолюбителів.

Він намагається встановити зв'язок з яхтою контрабандистів.

- Алло, капітане, ви чуєте мене?

Але капітан не чує. Між ним і д'Анжелантоніо проліз оцей настирливий чоловік і весь час повторює:

Говорить TRZ... TRZ... невідкладне повідомлення Нам потрібно встановити зв'язок з Парижем. Переходжу на прийом...

Сигнали азбуки Морзе, спочатку віддалені й глухі стають дедалі виразнішими і поступово витісняють усі інші звуки. Вони фіксуються у вигляді кривої на реєструючому приладі поліцейської автомашини з гоніометром.

Комісар Іпполіто упирається руками в свої жирні стегна.

- Це вони, - говорить радист.

- Їдьмо, швидко! - наказує поліцай.

Автомобіль рушає. Іпполіто  тремтить від радості. Він любить свою професію. Ось уже кілька місяців полює він на цю дичину. Чи пощастить йому нарешті схопити її? Іпполіто тільки сорок років, а він уже комісар. Можна, звичайно, посилати на операції підлеглих, а самому сидіти в кабінеті й керувати їх діями. Але він цього ніколи не зробить. Насамперед тому, що він честолюбний, а крім того, сутичка вкрай необхідна для нього: в ній Іпполіто може позбутись інстинктів, які привели б його самого на лаву підсудних, коли б він не обрав собі професію садовити туди інших.

- Цього разу ми схопимо підпільника, - повторює радист.

На широкому комісаровому обличчі сяє посмішка. Таємничий передавач завдав йому вже чимало клопоту. На жаль, він досі ще не виявлений. Люди, з якими комісар має тепер справу, надзвичайно спритні й обережні. Передавач працює лише протягом кількох хвилин і тільки вночі. Радіус його дії дуже великий: проведені досі пеленгування не охопили ще зони понад сто квадратних кілометрів.

Несподівано машина зупиняється. Передача закінчилась. Іпполіто розгортає карту і хрестиком позначає на ній місце зупинки. Потім запалює сигарету і лаштується чекати нової, хоч і малоймовірної появи свого таємничого противника.

Доменіко, закінчивши розмову з яхтою, коротко переказує рибалкам розпорядження капітана контрабандистів:

- Зустріч о третій годині ранку. Відпливши о пів на третю, ви зможете причалити до «Лола-Лоли» точно в призначений час. Передача вантажу буде зроблена у відкритому морі. Вантажні машини чекатимуть вас на звичайному місці... Я залишусь на прийомі. Якщо будуть нові вказівки, повідомлю вас заздалегідь.

З радіоприймача, який він не вимкнув, знову лунає владний голос із Африки:

- Говорить TRZ... TRZ... невідкладне повідомлення... Просимо допомогти нам установити зв'язок з Парижем...

Доменіко знизує плечима. Потім гукає:

- Кармело!

На порозі сусідньої кімнати з'являється дівчина. Важко повірити, що такий некрасивий і кволий чоловік, як д'Анжелантоніо, може бути батьком такої славної, моторної красуні. Прекрасно збудована брюнетка, з чудовими очима і твердою ходою, Кармела вже в шістнадцять років дивиться з презирливою усмішкою в обличчя чоловікам.

- Проведи їх, - каже батько.

Рибалки виходять слідом за дівчиною. Вона йде, трохи перевалюючись, з боку на бік, - погана звичка, яка з'явилась у неї недавно.

Д’Анжелантоніо повертається до радіоприймача.

- Говорить TRZ... невідкладне повідомлення...

23 години ЗО хвилин (за Грінвічем).

На шахті Тітюї (Бельгійське Конго).

Лаланд нервується. Мовчання у відповідь на його заклик здається йому проявом ворожості. Хвороба загострила його чутливість, і в такому стані всяка перешкода викликає в нього нестерпне страждання. Плед стає раптом важким, як свинець; Лаланд кривиться від безсилої люті, втративши надію проникнути крізь темряву, яка щільно огортає його. Пальці стискають ручки приймача, коліна тремтять і судорожно підскакують. Плед зісковзує додолу. Лаланд піднімає його.

- Може, ми теж потрапили в зону мовчання, - робить припущення Етьєн.

Лаланд знизує плечима. От дурний негр! Він же щойно піймав понад десять станцій одну за одною! Певний, що його чують, але де?

- Переходжу на прийом.

Тиша. Рівномірно хропе, розлігшись у кріслі і широко розставивши витягнуті ноги, Дорзіт, цей розбухлий од віскі бурдюк. А Ван-Рільст не спить. Дивиться навколо себе скляним, зовсім отупілим поглядом. «Затопити б його кулаком у пику, - ловить себе на думці Лаланд, - чи помітив би? А коли б помітив, то чи спроможний був би реагувати?» В інженера з'являється бажання спробувати: що ж із цього вийде? Але він не піддається спокусі. Сама лише думка про те, що для удару треба підняти руку, викликає біль у голові. Потім він переводить погляд на Етьєна. У нього справді вигляд розумного и кмітливого хлопця. «Та ні, він просто макака брудна макака», - повторює в думці Лаланд, ніби переконуючи себе; вони ще небезпечніші, коли вдають із себе цивілізованих. Взувають черевики, а ноги чіпкі. Він анітрохи не здивувався б, коли б оцей самий хлопець виявився людожером. А ще береться рятувати рибалок, яких не знає, ніколи не бачив, та й на яких йому взагалі, мабуть, наплювати. Лаланд знає точно, що в цьому випадку він необ'єктивний, навіть неправий, Ну й що з того? У нього болить голова, поперек, спина все болить. Він дрижить: йому то холодно, то жарко. Ось уже скільки місяців живе він у цій чортовій хащі, де, зрештою, й здохне. А тут ще приходять, стягують його з ліжка й примушують  посилати по радіо якісь сигнали людям, що не відповідають. Хіба ж після цього він може бути об'єктивним? І для чого?

Читати далі

На попередню сторінку