23 години 30 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполітанській затоці.

Кармела провела рибалок до садової хвіртки. Один із них хотів був ущипнути її, але дівчина подивилась на нього таким несхвальним поглядом, що чоловік відчув необхідність виправдатись і пробурмотів, що нічого поганого не зробив.

 Рипнула хвіртка. Кармела тихенько причиняє її, рибалки віддаляються. З темряви несподівано з'являється Дженаро, - він вичікував за хвірткою. Це невисокий на зріст, приземкуватий, кремезний хлопець, з чорним, як смола, кучерявим блискучим волоссям, з чорними очима і матовоблідим обличчям.

 Кармела сміється:

 - Ти налякав мене.

 Дженаро міцно стискує її руку.

 - Не роби мені боляче.

 Проте вона й не пробує вивільнитись. Навпаки, пригортається до нього, притискаючись усім тілом. Дженаро подобається робити їй боляче, йому приємно відчувати себе сильним, він хотів би, щоб усі дівчата боялись його. Кармела говорить пошепки, майже торкаючись ротом губів юнака:

 - Мені треба йти. Сьогодні ввечері батько сидить за радіоприймачем. Раніше третьої години не приходь.

 Дженаро обіймає її за стан. Вона, затрепетавши, відкидається назад, але мимоволі звертає погляд до освітленого вікна. Хлопець заспокоює її:

 - Не турбуйся, він не бачить.

 А коли б і побачив їх старий д'Анжелантоніо, «дотторе» - доктор, як називають його в селищі, - то хіба Дженаро злякався б? Він не боїться нікого, та й Кармела робить, що хоче, ніколи не зважаючи на батька. Але між собою вони додержують правил пристойності, законів честі, не зневажають місцевих звичаїв; ці закони і звичаї куди грізніші за гнів старого бандита,

 Кармела вивільняється з обіймів хлопця.

 - До скорого побачення. Я йду.

 Дженаро не відповідає. Кармела, зробивши кілька кроків, зупиняється:

 - Що ти робитимеш зараз?

 - Знайду чим зайнятись.

 - Тобто?

 - Гулятиму?

 - Де?

 - Там.

 Невиразним жестом він показує в бік пляжу.

 - Сам?

 Мовчання. Кармела повторює:

 - Сам?

 Нахабна посмішка Дженаро сильно дратує її.

 Вона знову підходить до нього, кладе долоню йому на щоку і раптом впивається в неї нігтями.

 - Любиш мене?

 - Ти ж знаєш?

 - Хочу, щоб ти сказав ще раз.

 - Люблю.

 Може, хлопець удає, що йому боляче? Кармела нахиляється, ніби хоче поцілувати його.

 - Якщо ти мене обдуриш...

 Лунає дикий крик. Дженаро тре своє вухо. Як кусається! Погане дівчисько!.. А Кармела вже побігла. Двері захлопуються. За ними чути її голосний сміх.

23 години 30 хвилин (за Грінвічем).

На шахті в Тітюї (Бельгійське Конго).

Луазо дивиться на свій годинник (годинник швейцарський; його продав Етьєнові один шофер після того, як негр набрид йому своїм приставанням). «Як там Марія? Може, й дитина вже народилась? І чого поїхав? - думає Етьєн. - От якби знову опинитися в Зобрі! Але як?» Він ладен пройти двадцять кілометрів пішки - таке в нього сильне бажання повернутися до дружини. Та чи дозволять йому піти звідси?

 Ніби відповідаючи на його думки, Дорзіт, щойно прокинувшись і підозріло втупившись у нього, підсміюється:

 - Поспішаєш узнати, що рогатий? Дитя твоє буде кольору кофе з молоком. Це вже напевне.

 Етьєн не відповідає. Ніколи, навіть на мить, не спадало йому на думку, що Марія може зрадити йому. При згадці про дружину всього його заливає хвиля ніжності. Зараз Марія страждає, напевно кричить. Усі жінки повинні кричати, сказала його мати. А він далеко. Сільські матрони запевняли, що Марія промучиться всю ніч. Та чи розуміються вони на цьому? Кожне народження - нове чудо, і щоразу при цьому народженні бог дивиться на землю, благословляючи сімейне вогнище. У Луазо сім'я порядна, чесна, сім'я християнина. Єдиний гріх, в якому Етьєн найчастіше кається на сповіді, є гріх гордині. Чи правильно він вважає себе вищим за братів своїх по расі тільки тому, що вони залишились язичниками, а його осінила благодать? йому треба було б виховати в собі почуття покори. Але в нього це не виходить. От, наприклад, і зараз, незважаючи на всі свої добрі наміри, він переконаний, що Дорзіт і Ван-Рільст грішники, яким приготоване пекло, а він потрапить у рай, пройшовши, звичайно, чистилище.

 Лаланд відкинув голову на спинку стільця. На обличчі його виступає піт. Велика крапля скочується по носу, - він не витирає її. Крапля, збільшуючись, набухаючи, затримується якусь мить на кінчику носа і, відірвавшись, падає на плед. Лаланд зовсім знесилів і більше ні на що не реагує.

 Етьєн підходить до мікрофона:

 - Алло, - викликає він, - говорить TRZ... Якщо хто-небудь мене чує, благаю, відповідайте. Не кажіть собі, що повідомлення, може, прийняте вже іншими. В таку ніч дуже ймовірно, що тільки ви одні почули нас. Слухайте: життя людини в небезпеці. Гине матрос на судні. Ми намагаємось урятувати його. Допоможіть нам... TRZ, TRZ... викликайте TRZ...

 Дорзіт і Ван-Рільст аж схопились від несподіванки і тепер уважно дивляться на негра. На цей раз в їхніх очах нема глуму. І Лаланд, здається, теж вийшов із заціпеніння.

 - Може, вони не розуміють по-французьки, - говорить він. - Я зараз повторю по-англійськи те, що ви сказали.

23 години 41 хвилина (за Грінвічем).

 У Неаполітанській затоці.

Д’Анжелантоніо і Кармела схилились над приймачем.

 - Що вони говорять? Я нічого не розумію. Дочка робить батькові знак помовчати. Та вже надто пізно: його слова заглушили англійську мову. Кармела багато разів бувала серед американських моряків, і саме в такому віці, коли мови сприймаються легко.

 - Вони говорять, що якась людина в небезпеці...

 - Треба відповісти.

 Перший рух д'Анжелантоніо - завжди чесний. Якщо він і допустив не зовсім чесні вчинки, то це тому, що дуже часто обставини складались не так, як він хотів. І це, звичайно, так, коли визнати, що вади людського характеру - просто результат обставин. Сім'я д'Анжелантоніо - шановна сім'я. Принаймні вона була такою, аж поки Доменіко не розтринькав до копієчки батьківської спадщини. Не вміючи працювати, не набувши якоїсь певної професії, він усе своє життя складав карколомні плани, жоден з яких ніколи не здійснювався. Та невдачі не бентежили його. Навпаки, він щоразу з новим запалом розпочинав усе спочатку, переходячи від однієї сумнівної операції до іншої, сповзаючи все нижче й нижче. Так, непомітно для себе, він поступово докотився до того, що зробився спільником контрабандистів. Спочатку ці люди, порушники закону, відчували деяку повагу до нього, і він ставився до них хоч і сердечно, але дещо згорда. Та через свої помилки він швидко втратив авторитет, і це було остаточним падінням. Ніхто так не усвідомлював цього приниження, як Кармела. Мати залишила її зовсім маленькою: покинувши Доменіко, втекла з багатим калабрійським комерсантом. Кармела ніколи вже більше не бачила її. Дівчина виросла дикою квіткою. Вона діяла завжди на свій розсуд. Кармела обожнювала і водночас зневажала свого батька, ставлячись до нього, як до дитини. Щоб зробити йому приємність, вишивала фамільні герби на його носових хусточках і сама ж сміялася з цього разом з Дженаро та його друзями.

 - Я відповім на це звернення, - вирішив Доменіко.

23 години 42 хвилини (за Грінвічем).

На шахті в Тітюї (Бельгійське Конго).

Четверо чоловіків починають уже втрачати надію на те, що одержать відповідь.

 - Повторіть повідомлення двома мовами, - пропонує Дорзіт.

 Вони повторюють. Етьєн мимоволі помічає, що тепер у його словах нема вже того тепла, як першого разу, коли слова полилися натхненно, самі по собі. Як жаль, що його не почули! Можливо, він зміг би зворушити якогось байдужого радіолюбителя.

 Раптом він здригається. Лаланд, повторивши повідомлення по-англійськи, перейшов на прийом. Чийсь гугнявий голос говорить:

 -TRZ... TRZ... викликаю TRZ. Повідомлення прийнято.

23 години 43 хвилини (за Грінвічем).

Десь у районі Неаполітанської затоки.

У машині з гоніометром комісар Іпполіто розгортає карту району, потім виймає з кишені олівець, позначає хрестиком три місця, де впіймано сигнали підпільного передавача, і, морщачись, обводить район дій: тридцять квадратних кілометрів! Цієї ночі він, певно, ще не викриє місце радіостанції. А завтра передавач контрабандистів буде вже, можливо, далеко звідси.

 - Усе ще розмовляють, - говорить радист, показуючи на криву, яку креслить реєструючий апарат.

 Тільки б довше розмовляли! Іпполіто нахиляється до вітрового скла, наче хоче прискорити рух машини.

 - Вперед! - наказує він, зціпивши зуби. Машина, підстрибуючи на вибоїнах, мчить по дорозі. Доменіко не згаяв часу і встановив з Парижем зв'язок, про який його просили.

 - Алло, алло, Париж! Ви чуєте мене?

 23 години 45 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Простора кімната в квартирі на Марсовому полі У широке вікно видно Ейфелеву башту, а внизу простяглися сірі дахи, над якими горять тисячі вогнів.

 Перед радіопередавачем сидить чоловік років сорока, з блідим тонким обличчям і дивно нерухомими очима, Він сухо говорить:

 - Прекрасно. Зараз спробую зв'язатися з інститутом Пастера. Звідки ви говорите?

 - З Італії.

 - А точніше?

 - З Південної Італії.

 - Ваші позивні?

 Доменіко намагається ухилитись од прямої відповіді:

 - Викликайте якнайшвидше. Я чекатиму вас. Залишаюсь на прийомі.

 Але француз наполягає:

  Ваші позивні?

 - IRP 45.

 Д’Анжелантоніо назвав перші-ліпші позивні і, щоб його більше не запитували про це, різко обірвав розмову.

 Поль Корб'є повертається до дружини. Його очі пусті й нерухомі: він сліпий.

 - Дивні радіолюбителі, - бурчить Корб'є, - навіть не спроможні повідомити точно свої позивні.

 Лоретта, сидячи в низькому кріслі, в'яже. Вона в халаті, з-під рожевої комбінації видно вицвілі червоні туфлі. Колись, залишаючись увечері вдома, Лоретта намазувала обличчя кремом — це добре для шкіри. Тепер вона більше нікуди не виходить і перестала стежити за собою. Бо коли стежать за собою, то роблять це не лише для себе, а й для когось ще. А через те що цей «хтось» осліп, Лоретта не звертає вже на себе уваги. Для чого кокетування, якщо чоловік не може тебе побачити? Ось чому вигляд у Лоретти дещо змарнілий, хоч їй не більше тридцяти п'яти років.

 - Треба б викликати інститут Пастера, - каже чоловік, - вони просять консультацію.

 Лоретта машинально підвелась, послужлива й байдужа, як завжди з деякого часу.

 - Подзвонити по телефону? Він жестом зупиняє її.

 - Це марно; вони не стануть турбувати себе.

 Мовчання. Лоретта давно вже навчилася вгадувати думки свого чоловіка. Озлоблений нещастям, він завжди бурчить, коли щось говорить чи робить.

 - Знаю я їх, цих лікарів. Можна здохнути, поки дочекаєшся їх.

 Коли б після його поранення військові лікарі своєчасно зробили операцію, можна було б урятувати його ліве око.

 Корб'є зітхає: не щастить йому, та и годі! Треба ж було так статися, щоб саме він упіймав повідомлення, яке роз'ятрює старі рани. «Ну й лихо ж мені з ним!» - думає Лоретта. Всі дні проводить біля передавача, який сам же й зібрав; у цьому тепер усе його життя, і не раз він шкодував, що йому не довелося брати участь у переклику радіолюбителів різних країн, коли вони подавали допомогу людям, які потрапили в біду. Одна ця можливість виправдовує існування радіолюбителів. Лоретта чекає, що скаже чоловік. Чекати доводиться недовго. «Треба, - вирішує Корб'є, - щоб Лоретта пішла в інститут Пастера і спробувала переконати якого-небудь лікаря прийти сюди, до передавача».

 Лоретта виходить у сусідню кімнату.

 - Ти вдягаєшся?

 Вона не відповідає, але він знає кожен її жест до найменших подробиць, так ніби все бачить. Відколи Поль осліп, увесь його світ - життя Лоретти. Зосереджений, слухає він шелест матерії.

 - Ти надіваєш синє плаття?

 Це навіть не запитання, а швидше ствердження.

 Він ніжно проводить рукою по подвійному ряду перламутрових ґудзиків, що прикрашають корсаж. Четвертий ґудзик може одірватись. Корб'є злегка смикає його, щоб переконатися, що сьогодні він ще триматиметься.

 Сидячи в кріслі, Лоретта натягує панчохи. Мереживо її комбінації обтріпалося в кількох місцях.

 Корб'є пояснює:

 - Підеш в інститут Пастера найкоротшою дорогою. спершу бульваром Тур-Мобур, а потім по бульвару Інвалідів...

23 години 50 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсен".

Радіолюбитель з Бельгійського Конго щойно повідомив, що встановлено зв'язок з одним французьким радіолюбителем, який негайно зв'яжеться з інститутом Пастера,

 - От і добре, - зітхає Олаф.

 Ці слова, взагалі цілком природні, Олаф вимовив тоном, який вразив Ларсена. Пильно дивлячись на сина, батько питає похмуро:

 - Чому ти так кажеш?

 - Люди стривожені.

 - Їм нічого тривожитись. Якщо на борту є хворий, то це моя справа.

 Олаф не відповідає. Туманний образ жінки стоїть між ними. Чому обидва раптом подумали про Крістіну?

 Щоб одігнати це видіння, яке нервує його, Ларсен говорить:

 - Ближчим часом уважно перегляну контракт з Компанією. Клопоту доволі, а платять мало.

 - Зараз багатьох звільняють, ти сам знаєш.

 Справедливе зауваження Олафа, в якому зараз говорить лише дух протиріччя, успадкований від матері, викликає у капітана несподіваний гнів.

 - Люди завжди їстимуть рибу, - з запалом вигукує Ларсен, стукаючи кулаком по столу. - Компанії завжди потрібні будуть рибалки! То хіба ж нас залишать без роботи?

 Проте марно сперечатись, коли тобі не відповідають. Олаф мовчить. Без будь-якого переходу Ларсен каже:

 - Вели роздати ром...

 - Кому?

 - Як це кому? Всьому екіпажеві.

 Вийшовши, Олаф зустрічає Мішеля. Кок сидить на палубі з котом на руках.

 - Ерикові дедалі гірше, - повідомляє він, перш ніж Олаф устигає запитати про хворого.

 Банка з-під консервів котиться по палубі і нарешті застрягає між тросами. Обидва чоловіки проводжають її поглядом.

 - Позачергова роздача рому, - оголошує Олаф.

 Мішель, протяжно свиснувши, спускає кота на палубу, і той одразу ж біжить до консервної банки. Слідом за Олафом кок спускається по трапу в кубрик.

0 годин 10 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Інститут Пастера. Черговий лікар, Гі Мерсьє, з захопленням читає статтю: канадські спеціалісти добилися виняткових наслідків у лікуванні холодом. Мерсьє завжди відчував довір'я до цього методу терапії. Одірвавшись на хвилину від читання, він думає, чи вдасться йому переконати Лене застосувати новий метод при лікуванні дитини, яку нещодавно поклали до них. Проте він наперед знає, що відповість йому патрон. Лене надто консервативний. Не варто навіть говорити з ним про цей метод. Мерсьє знову заглиблюється в читання. Це чоловік років тридцяти, не гарний, але й не поганий: невисокого зросту, з густим каштановим волоссям, з неправильними рисами обличчя і високим лобом. Одягнений пристойно, але неакуратно: комірець сорочки пошарпаний, один кінець його загнувся, піджак пом'ятий, штани кілька днів не прасовані. Словом, своїм жалюгідним виглядом лікар справляв би погане враження, коли б не його розумні очі.

 До кабінету без стуку ввійшла медична сестра.

 - Знову прийшла ота, що з розуму звихнулась на радіо. Добивається неодмінно поговорити з тобою.

 Мерсьє усміхається молодій брюнетці; під халатом виразно окреслюються її пишні форми.

 Він підводиться і прямує до дверей. Проходячи мимо сестри, не може утриматись, щоб не вщипнути її. Вона усміхається і мовчки пригортається до нього.

 - Яка вона на вигляд, ця божевільна?

 - Так собі, нічого, - відповідає сестра машинально, проте одразу ж обурюється: - А тобі яке діло до неї?

 - Просто запитую, та й годі.

 - Гляди мені! Зраджувати десь - це ще сяк-так. Але тут, у лікарні, під носом  у мене! Це вже занадто!

 Обоє сміються. Мерсьє обіймає молоду жінку, хоче поцілувати її, але вона відштовхує його, показуючи на відчинені двері:

 - Обережно!

 Лоретта чекає в коридорі. Ось вона побачила лікаря, і на її блідому обличчі з'явилась усмішка. Лоретта кидається назустріч Мерсьє:

 - Це ви, Гі?

 Він не впізнає її. Лоретта нагадує: Жуан ле Пен, літо 1942 року... Вони приїхали туди з компанією друзів. Вона дружила з його кузеном Жаком і кузиною Колеттою.

 Тепер Мерсьє пригадує. Так, так, чудова молода блондинка, в яку він був тоді закоханий. Усі його товариші залицялись до неї. Якось вона попросила, щоб він послухав її, і розстебнула корсаж. А він, торкнувшись вухом її плеча, так збентежився, що аж запинатися став і трохи не помилився в діагнозі. Вона й тепер така ж висока, білява, струнка, певно має ті самі прекрасні форми, проте вже втратила свій блиск. «Струнка в'януча лілія», - думає Мерсьє. Вона усміхається йому, він відповідає на її усмішку. Зуби у Лоретти трохи пожовтіли; він мимоволі помічає це - років через три вона, мабуть, зовсім постаріє. І, не стримавшись, Мерсьє запитує:

 - Лоретто, що з вами сталося?

0 годин 15 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполітанській затоці.

Стрілка гоніометра, ця безжальна донощиця, привела поліцейську машину до селища, де живе Доменіко д'Анжелантоніо. Машина зупиняється перед величезним залізобетонним будинком. Іпполіто і його люди вистрибують із неї і швидко піднімаються сходами. Подзвонивши біля перших дверей і розпитавши швейцара, вони не вагаючись прямують до квартири з табличкою «Доктор». Комісар нетерпляче, різко дзвонить, і Доменіко одразу ж відчиняє. Одягнений у довгий халат, схожий на старовинний плащ, він тримається з великою гідністю. Іпполіто грубо штовхає його назад у кімнату і входить туди й сам у супроводі своїх людей.

 При перших же запитаннях д'Анжелантоніо здіймає руки до неба і захищається, сповнений благородного обурення.

 Радіоприймач? У нього? Нащо він йому? Його кошти не дозволяють йому, на жаль, робити такі витрати. Коли б він міг дозволити собі подібну розкіш, то хіба жив би отак, як живе? Комісар і сам може упевнитись, як скромно обставлена його квартира і який жалюгідний вигляд мають усі меблі.

 - Дон Доменіко, - перериває його Іпполіто, - ви єдина освічена особа серед неуків цього селища. Я тут усіх знаю. Тільки ви вмієте поводитися з радіоприймачем.

Освіта, ще б пак! Поліцай торкнувся слабкого місця «доктора». Але «доктор» не дає себе збентежити. Навпаки, почуває себе ще впевненішим. Він звертається до почуття солідарності комісара: люди певного рівня завжди можуть зрозуміти один одного. Від кого ж йому сподіватися співчуття, як не від тих, хто, так само як і він, здобули освіту? Якщо вже Доменіко розпатякається, зупинити його нелегко. Він розповідає про своє дитинство і спокійну молодість у поважній сім'ї. Вся округа знала і шанувала його батька. У Доменіко зберігається одна сімейна реліквія, з якою він, незважаючи на злигодні, ніколи не розлучається. Це - успадкована ним каблучка, з вигравіруваним на ній фамільним гербом. Доменіко тиче каблучку під самий ніс поліцая. Комісарові вже аж терпець уривається, а д'Анжелантоніо невгаває. Він починає пригадувати своє навчання в Неаполітанському університеті. Доменіко вчився лише один рік на юридичному факультеті, однак це не завадило йому присвоїти собі звання доктора. Він довго ще викладає всі свої нещастя: війна, дві війни, фашисти, німці, американці. Послухати його - так можна було б подумати: скільки ударів завдала доля одній людині! Справжній мученик цей Доменіко! Не пропускаючи жодної подробиці, він розповідає про свої справи, про всі прикрості, яких зазнав; дістає із шухляди папки з паперами, розмахує документами, як прапорами.

Іпполіто, втративши всяку надію вгамувати його, наказує своїм людям починати обшук. А поліцаї тільки й ждали цього. Щоб помститися за довге очікування, вони миттю перевернули все догори дном у кімнаті, перетворивши її на справжнє поле бою. Але нічого не знайшли.

 - А що там за дверима?

 При цьому блюзнірському запитанні д'Анжелантоніо здіймає руки точнісінько так, як це робив святий Амбруаз, забороняючи озброєним варварам входити в храм, названий нині його ім'ям.

 - Там спальня моєї дочки.

 Іпполіто не збентежили ні жест Доменіко, ні його тон.

 - Скажіть, нехай вона одягнеться і вийде.

 Поза д'Анжелантоніо вже менш визивна.

 - Що ви, пане комісар! Вона ж дівчина!

 Такий доказ не бентежить поліцая.

 - Скажіть, нехай виходить, інакше я сам відчиню.

 Він стукає в двері, гукає:

 - Поліція. Виходьте, мадмуазель. У вашому розпорядженні п'ять хвилин. Не вийдете - ми самі зайдемо.

 Доменіко хапає комісара за ґудзик:

 - Якщо у вас є дочка, благаю вас...

 - Нема в мене дочки. Я холостяк.

 Д’Анжелантоніо розводить руками:

 - Робіть, що хочете. Це ваш обов'язок. Я скоряюсь. Dura lex, sed lex.

 Суворий закон, але закон (лат.).

 Він сам відчиняє двері і вмикає світло. Кармела лежить на постелі, чудово вдаючи з себе дівчину, яку несподівано розбудили.

 - Хто ці люди?

 - Поліція. Я ж вам сказав уже. Ми вийдемо на хвилину, а ви тим часом уставайте.

 Величезне, закрите аж до підлоги ліжко одразу ж і привернуло до себе увагу комісара.

 Доменіко знову вдається до хитрощів:

 - Пане, я зробив усе можливе, щоб догодити вам, Але те, що ви вимагаєте, зачіпає цнотливість молодої дівчини і честь сім'ї.

 - Я сказав: ми вийдемо на п'ять хвилин. Д’Анжелантоніо вперше за весь цей час наважується зчинити бунт:

 - Робіть що хочете. А Кармела не встане. - І обертається до дочки: - Забороняю тобі вставати!

 Заборона марна. Кармела вже облишила вдавати із себе цнотливу дівчину.

 - А я й не збираюся вставати, - заявляє вона. - Якщо хочете, тягніть мене силою з ліжка.

 Комісар вагається. Така впертість ще збільшує його підозри. Проте Кармела - все ж таки дівчина, і він думає, як би його обстежити ліжко Кармели, не виходячи надто далеко за межі пристойності.

 Він пропонує востаннє:

 - Прошу вас, встаньте, будьте ласкаві.

 - В присутності всіх оцих чоловіків, - репетує батько, - ніколи!

 - Ну, якщо ви відмовляєтесь...

 Іпполіто робить знак поліцаям і сам береться за край матраца. Вчотирьох вони піднімають його і кладуть на підлогу разом з Кармелою. Коли матрац торкається підлоги, чути виразний брязкіт металу. Звук долинає з-під простирадл. Під матрацом немає перекладини. Замість неї, у прямокутній рамі ліжка - повний набір радіоапаратури і навушники.

 - Все тут, - говорить комісар. - Не вистачає тільки антени.

 Він дивиться на Кармелу. Дівчина хвилину вагається, потім просовує руку під ковдру і мовчки подає поліцаєві антену. При цьому вона трохи підводиться, і під вузькою нічною сорочкою вимальовуються її пругкі груди. Очі всіх чоловіків одразу ж повертаються до неї.

 - Одягайтесь і підете з нами, - говорить Іпполіто старому д'Анжелантоніо.

 Доменіко мовчки скоряється. Але перш ніж зняти халат, наказує дочці:

 - Кармело, відвернись.

 Вона відвертається, знизавши плечима. Надіваючи штани, «доктор» пробує виправдатись:

 - У мене був приймач. Визнаю це. Він служив для мене розвагою, давав можливість розмовляти з друзями, розкиданими по всьому світу. За розмовами менше відчуваєш себе самотнім, а з усіма нещастями, які я мав...

 Комісар різко обриває його:

 - Годі, годі! Скоріше.

 - Я можу заплатити штраф. Знаю, що чинив незаконно. Назвіть суму штрафу, і я зроблю все можливе...

 - А контрабандисти? Скільки вони платили за те, що ви були їхнім зв'язківцем?

 - Які контрабандисти? - Доменіко вдає, ніби щиро обурений підозріннями Іпполіто. - Не знаю ніяких контрабандистів. Що ви вигадали? Я чесний громадянин. Так, я справді встановлював зв'язок, коли ви прийшли. Але чи знаєте ви з ким? Із судном, на борту якого є хворий. Це лише акт гуманності. Я зв'язав судно з радіолюбителем, який пішов до лікаря в інститут Пастера.

 - Вам дадуть медаль за врятування потерпілих, - глузує поліцай.

0 годин 17 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

По дорозі Лоретта розповідає Гі Мерсьє свою сумну історію. Вона вийшла заміж за Поля Корб'є в 1943 році. Про цього хлопця мріяли тоді всі дівчата: молодий, вродливий, багатий, він прославився як сміливий льотчик, вправний мисливець і чемпіон з теніса. В 1944 році Корб'є, маючи блискучу характеристику за участь в русі Опору, вступив у другу бронетанкову дивізію. Протягом кількох місяців він одержав там два підвищення в чині, медаль і три подяки в наказах. Потім скоїлось жахливе нещастя: під час наступу на німецьке місто в його руках вибухнула граната. Поспішне й невміле хірургічне втручання, зміна надій і відчаю і, нарешті, після останньої операції - консиліум з участю кількох світил офтальмології, який виніс трагічний вирок: Поль Корб'є осліп назавжди. Тільки рік жила Лоретта радісно. А потім щаслива, ніжна, кохана дружина одного з найчарівніших чоловіків у Парижі перетворилась на сиділку надломленої горем людини. Спорт, до якого Поль Корб'є мав велику пристрасть, йому заборонений. Духовних інтересів у Поля не було, і перед лицем самотності й страждання він виявився зовсім беззбройним.

 Тільки-но до кімнати зайшов лікар, Корб'є почав викликати Італію:

 — IRP 45... IRP 45... Чому не відповідає цей клятий передавач?

 Корб'є нервується. Мерсьє сів поруч з ним, чекає. Лоретта пішла в свою кімнату, залишивши їх самих.

 - Лікарю, пошукайте, будь ласка, в каталозі ь розділі «Італія» позивні IRP 45.

 На столику біля приймача Мерсьє знаходить великий том, дуже схожий на телефонну книжку. В ньому - імена всіх зареєстрованих радіолюбителів світу. А IRP 45 нема.

 Корб'є совається на стільці:

 - Ви добре дивились?

 Для більшої переконливості лікар читає список італійських позивних: за IRP 40 іде безпосередньо IRP 62.

 - Не може бути.

 Пальці сліпого судорожно стискають ручки приймача. Він знову викликає IRP 45.

 - Може, це який-небудь новий передавач, - каже Мерсьє.

 Корб'є гукає:

 - Лоретто!

 Молода жінка з'являється на порозі кімнати. Вона підфарбувала губи, змінила зачіску, - підпушене волосся робить її молодшою на вигляд.

 І все ж прагнення воскресити в очах Гі свій колишній образ, що полонив його влітку 1943 року в Каннах, було хоч і зворушливим, але марним і по-дитячому наївним. Блиск в. очах погас, обличчя втратило свіжість. «В'януча лілія», - повторює в думці Мерсьє. Однак стан її ще стрункий, а довгі, породисті ноги майже не змінилися. Лоретта тримає в руках піднос.

 - Випийте лікеру, Гі.

 Вона вимовила його ім'я ніжно. Мерсьє піднімає голову, дивиться їй прямо в очі, усміхається:

 - Охоче.

 А він же ніколи не п'є лікерів.

 Лоретта ставить піднос на низький столик, відкупорює пляшку, наповнює чарку. Гі стежить за кожним її рухом. Вона нічого не говорить, але в кожному її жесті прозирає пожвавлення, радість. Сліпий відчуває це.

 Лоретта подає лікареві чарку.

 - Ви давно не маєте звісток від Жака і Колетти? — питає вона.

 Важливі не слова, а тон, яким вони вимовлені. Корб'є грубо обриває її:

 - Хіба ти не бачиш, що я викликаю ту радіостанцію, яка не хоче відповідати? Якщо ти почнеш базікати, ми не почуємо одне одного.

 Лоретта покірно перепрошує:

 - Вибач, дорогий.

 Вона неправа і усвідомлює це, Гі теж неправий. Він відвертає погляд од Лоретти. Жінка сіла, як звичайно, в старе низьке крісло, схрестивши ноги; з-під плаття видно мереживо комбінації, але це вже не та обтріпана комбінація, що була на ній годину тому.

0 годин 20 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполітанській затоці.

Іпполіто виходить з будинку, підштовхуючи Доменіко поперед себе. Розбуджені шумом сусіди у нічних вбраннях скупчились групками у дворі і на сходах.

 Коли вони побачили «доктора» в довгому, застебнутому на всі ґудзики пальті і в крислатому капелюсі, що нагадував про кращі часи, звідусіль почувся співчутливий гомін.

 - Пане комісар, - протестує Доменіко урочистим голосом, - я сказав правду. Я встановлював зв'язок між судном і інститутом Пастера, навіть назвав фальшиві позивні, IRP 45... позивні, які взагалі не існують, можете перевірити.

 - Це точно, - встряє в розмову Кармела. Надівши халат, вона вийшла слідом за батьком і поліцаями в двір. - IRP 45 - таких позивних немає; батько видумав їх, клянусь вам.

 Купка людей, що оточила поліцейський автомобіль, майже нічого не розуміє з цієї розмови, однак симпатизує «докторові». Він чесна людина, завжди ввічлива і люб'язна. І освічена. Що ж це таке? Куди ми йдемо? До якого варварства докотилися, коли вже арештовують благородних людей - честь і гордість селища?

 Відчувши підтримку з боку сусідів, Кармела стала як укопана перед дверцятами машини, в яку збиралися вже вштовхнути її батька.

 - Ви не повезете його! - кричала вона. - Ні, ні, ви не віднімете його в мене!

 З натовпу кумась чути схвальний гомін. Вона права, ця дитина. Що станеться з нею, коли вона залишиться сама без підтримки дона Доменіко? У цих поліцаїв камінь замість серця. Вони здатні відняти батька у дівчинки! І не соромно їм! Кармела кричить, тупоче ногами і, розпалившись, сама себе переконує, що таки справді буде нещаслива. Минає кілька хвилин, і вже весь двір, забувши плітки, що їх розповідали про дівчину, та підозрілі вчинки д'Анжелантоніо, гуде від обурення, готовий силою боронити скривдженого.

 Іпполіто, схопивши Кармелу за руку, намагається відтягти її подалі од машини; вона відбивається, дряпається, кусається, плаче, кличе на допомогу.

 - Щастя твоє, що ти неповнолітня, - бурчить комісар, не сміючи грубо повестися з нею. - Ну, нічого, твій батько відповість за тебе, це точно!

 Доменіко спокійно спостерігає цю сцену. Часом він хитає головою і піднімає очі до неба з виглядом великомученика.

 Несподівано з машини з гоніометром пролунали якісь слова. Іпполіто, почувши їх, кричить громовим голосом:

 - Замовкніть, ви!

 його голос звучить так владно, що навіть Кармела перестала одбиватися.

 - Тихо!

 Всі в дворі замовкли. З приймача, встановленого в машині, лине голос Поля Корб'є:

 - IRP 45... IRP 45... IRP 45... ви чуєте мене?

 За знаком Іпполіто радист відповідає. Через кілька хвилин починається розмова.

 - Чому ви припинили прийом? - допитується Париж.

 Комісар добродушно відповідає:

 - Перш ніж сердитися, скажіть, хто ви такі?

 - Я - передавач, якого ви попросили знайти лікаря в інституті Пастера. Лікар поруч зі мною. Ви можете зв'язатися з судном?

 - Спробуємо. Залишайтесь на прийомі. Поліцаям, які оточують Доменіко, комісар наказує:

 - Відведіть його назад у дім. Нехай налагодить передавач.

 Сусіди не можуть збагнути, чому поліцай так різко змінив поведінку, але, бачачи, що «доктор» д'Анжелантоніо з виглядом переможця знову піднімається до себе, полегшено зітхають.

0 годин 25 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсен".

Ларсен і Олаф з тривогою поглядають один на одного Крізь відчинене вікно чути, як на палубі плаче юнга, його побили. Рибалки - жорстокі люди, а такої ночі вони стають ще жорстокішими.

- Ну й що ж, - каже батько, - Від цього йому не буде гірше.

 - Нехай загартовується, - говорить в тон йому Олаф.

 Він теж часто плакав, коли був юнгою. Те, що він був сином капітана, не рятувало його від побоїв. Олаф наливає собі повну склянку рому.

 - Багато п'єш, - зауважує Ларсен.

 Не відповідаючи, юнак випиває ром за одним духом. Потім зітхає глибоко, на повні груди, ставить .лікті на стіл і спирається підборіддям на переплетені пальці.

 Батько набиває люльку: поклавши кисет поряд себе, бере тютюн пучками і вминає брудним великим пальцем.

 З радіоприймача, що весь час стоїть увімкнутий, чути потріскування, буркотіння, пронизливі вигуки, свист.

 Раптом лунає голос Лаланда. Він повідомляє, що зв'язок установлено, що лікар Мерсьє знаходиться біля передавача паризького радіолюбителя і готовий дати консультацію.

 Починається діалог, повільний і важкий. Судно з'єднується з Африкою, африканці передають у Неаполь, звідки радист поліції, через апарат д'Анжелантоніо, посилає повідомлення Корб'є. Запитання і відповіді йдуть по одній лінії зв'язку.

 - Опишіть симптоми хвороби, - вимагає Мерсьє.

 - Висока температура, - починає Ларсен. Від одного передавача до іншого біжать слова:

 - Піна на губах... Прищі по всьому тілу... Виразки на стегнах...

 Мерсьє з Парижа запитує:

 - Якого кольору прищі?

 - Червоного.

 - Червоного, - повідомляє Лаланд.

 - Червоного, - повторює радист поліції.

 - Болять?

 Ні... Ні... - повторюють зв'язківці з одного кінця ланцюжка до другого.

 - Хвороба почалась несподівано?

 - Несподівано: людина впала на палубі.

 - На борту є тварина?

 - Є. Кіт.

 Наповніть шприц слиною хворого і введіть котові. Ларсен і його син без слів розуміють один одного. Капітан бере з аптечки шприц.

 - Прокип'ятіть його, - говорить голос із радіоприймача.

 Спиртівка стоїть у кутку. Олаф наповнює водою каструльку і запалює брикет. Батько опускає шприц в каструльку. Вода швидко нагрівається.

 Щоб не сидіти без роботи, Олаф підходить до апарата, повідомляє:

 - Вода закипає. Через кілька хвилин я введу котові слину хворого.

 Повідомлення проходить усі ланки ланцюга.

 У кімнаті д'Анжелантоніо комісар поліції сидить верхи на стільці. Він не може утриматися, щоб час від часу не глянути в бік Кармели. Дівчина стоїть поруч з батьком біля приймача. її халат трохи відгорнувся, видно коротку бавовняну сорочку і міцні засмаглі ноги, що непереборно притягують погляд поліцая.

 Лаланд підводиться і йде до холодильника по воду. Лікар не радить пити крижану воду, проте Лаланд при одній тільки думці про неї зітхає від нетерпіння. Шлях до кухні здається йому нескінченним. Величезний американський холодильник, сяючий білою емаллю, із скрипом відкривається. У Лаланда не вистачає терпіння наповнити склянку, і він жадібно п'є воду прямо з пляшки.

 Лікар Мерсьє машинально запалює сигарету. Він забув запропонувати її Лоретті, хоча тільки про неї й думає. Поступово образ дівчини з Канн вимальовується в його пам'яті так чітко, що він дивується, як можна було забути її. Тоді він ніяковів перед красою Лоретти.

 А сьогодні молода жінка, сидячи напроти в кріслі, благає в нього посмішки. Нахиливши голову, він бачить її ноги; одна нога нервово торкнулась другої. Сам не знаючи чому, Мерсьє зрозумів цей жест як заклик. Збентежений таким здогадом, він повертається до чоловіка. Він хотів би поговорити з ним, але не насмілюється: вираз обличчя Корб'є несподівано бентежить його. Сліпий втупив у нього мертві очі і наче стежить за ним.

 Вода в каструлі закипіла. Шприц готовий. Олаф виймає його і, тримаючи між двома пальцями, виходить на палубу.

 Проходячи повз юнгу, наказує йому:

 - Принеси кота до капітана.

 Потім прямує до східців, що ведуть у кубрик.

 Кухар Мішель так і не зміг заснути. Взявши кота на руки, він піднявся на палубу. Юнга боязко поглядає на Мішеля. Кухар чув розпорядження Олафа, бачив шприц і знає, що йому робити. Він стоїть не рухаючись. Юнга підходить ближче. Хлопчик хотів би виправдатись перед Мішелем, але не знаходить потрібних слів. Усі на судні знають, як Мішель любить кота. Коли юнга підійшов уже зовсім близько, Мішель випустив кота на палубу і крикнув:

 - Біжи, Мустафа, біжи...

 Ніби зрозумівши його, кіт щодуху мчить геть.

 Хлопець хоче догнати його, але тут же падає. Мішель перечепив його ногою ще й штурхнув у бік. Юнга корчиться від болю. Нові удари градом падають на нього. Едмунд не кричить, тільки затуляє обома руками обличчя. Мішель добре знає, що хлопець не винний. Але ж треба зігнати на кому-небудь злість!

0 годин 30 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Мерсьє виймає з кишені годинник і кладе на стіл. Бере авторучку.

 - Ви дасте мені трохи паперу? Лоретта приносить пачку аркушів.

 - Можу вам допомогти, - пропонує вона. - Я часто стенографую для чоловіка.

 - Ні, дякую. Сам запишу.

  Він силкується відповісти по-діловому, стримано, але це йому не вдається. Лоретта, зовсім не збентежена таким тоном, зраділа, помітивши зміну в поведінці Гі. Тепер вона знає, що не байдужа йому. І її розпалена уява миттю створила цілий роман: лікар, закоханий у неї ще в ті далекі роки в Каннах, не забув її і наважився скористатися з цієї непередбаченої нагоди, щоб освідчитись у коханні, яке так довго глушив у собі. Далі від цього жінка не йде, але ніжний погляд, яким вона окидає Мерсьє, викриває її найпотаємніші думки.

 Приймач оживає.

 - Укол зроблено, - повідомляє поліцейський радіотехнік.

 Мерсьє відповідає сухо. Цей тон призначений більше для присутніх у кімнаті, ніж для далеких слухачів. Лоретта розуміє це й усміхається. Корб'є навпомацки відшукує сигарету і,  клацнувши запальничкою,  закурює.

 Лікар наказує:

 - Скажіть капітанові, хай уважно стежить за поведінкою кота і повідомляє мені докладно, нічого не пропускаючи.

0 годин 30 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсен".

Олаф опускає кота на підлогу. Ларсен витирає шприц.

 Кіт робить кілька кроків і з жалібним нявчанням забивається під диван.

 За вікном, що виходить на палубу, з'явились обличчя рибалок; люди з цікавістю стежать за тим, що відбувається в радіорубці. Олаф бачить серед них старого Петера і юнгу. Мішеля там немає.

 Кіт потягується.

 - Він ніби хоче спати, - каже Олаф у мікрофон.

 Повідомлення летить із судна в Африку, з Африки в Неаполь. Радіотехнік поліції передає його в Париж.

0 годин 35 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Лікар бурмоче:

 - Спатиме він довго.

 - Це серйозно? - питає Лоретта.

 Лікар не відповідає. Цього разу він навіть не намагається вдавати із себе незворушного. Помітно схвильований, Мерсьє знову підходить до мікрофона:

 - Передайте капітанові Ларсену наказ негайно ізолювати хворого. І нехай докладно повідомляє, що діється з котом. Залишаюсь на прийомі.

 Він вагається трохи, потім говорить упевненим тоном:

 - Я звертаюсь до почуття обов'язку тих, хто бере участь у цій передачі. Ні в якому разі не припиняйте прийому. Повторюю: ні в якому разі! Ланцюжок, який зв'язує мене з судном, не повинен розриватись, аж поки не буде налагоджено регулярного зв'язку.

0 годин 36 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполітанській затоці.

Комісар Іпполіто скривився. Оце так застряв! У нього нема вже ніякого інтересу сидіти тут. Полювання закінчене, д'Анжелантоніо спіймано. Це ще, звичайно, не крупна дичина, але якщо з допомогою «доктора» можна буде добратися до контрабандистів і викрити всю зграю, то час не був би марно витрачений. Сидячи в кріслі, комісар позіхає від нудьги. Навіщо було вдавати із себе шукача? Кармела дрімає на стільці, накинувши ковдру на коліна, і ніг більше не видно. Правда, халат трохи розкрився на грудях, але всі ці видовища, зрештою, набридають. Комісар з тугою думає про своє ліжко.

 - Часом, - зауважує радіотехнік підбадьорливим тоном, - магнітна буря, розбурхавшись, одразу затихає.

 - Але найчастіше вона триває кілька годин підряд, - втручається в розмову д'Анжелантоніо.

 Іпполіто кидає на «доктора» вбивчий погляд. Що це? Він, здається, дозволяє собі насміхатися з комісара? Та хоч як допитливо дивиться поліцай на батька Кармели все ж не може помітити навіть відблиску іронії на його обличчі.

0 годин 37 хвилин (за Грінвічем).

У Тітюї.

Радист передав наказ лікаря. Етьєн тяжко зітхнув.

 - Я піду додому пішки, - говорить він.

 Але Дорзітові треба позлитися, щоб не заснути.

 - Ні, ти не підеш звідси, поки ми тут! - кричить він. - Хіба не чув наказу?

 - Але моя жінка...

 - Вона й без тебе народить.

 Негр, здається, наважився бунтувати:

 - Ви не маєте права затримувати мене...

 - Наказ є наказ, і ти, хоч-не-хоч, а виконаєш його. Було не бавитися з приймачем.

 - Брудна макака, - повчально виголошує Ван-Рільст.

 Дорзіт, усе ще сп'янілий, хапає Етьєна за плече, щосили трясе його:

 - Ви бачили отакого? Приходить, турбує людей, вдає із себе цивілізованого, цікавиться кораблями, які потрапили в біду, а тепер ладен тікати! А ми, виходить, ні до чого тут?

 На очах Етьєна сльози: Марія зовсім одна, страждає, кричить; його дитя, маленьке негренятко, от-от з'явиться на світ, а батько далеко. Що скажуть язичники? Що християнство знищує найзвичайнісінькі людські почуття. Але винне не християнство, а він сам. Гординя, проклята гординя. Він узявся до справи, що виявилась дуже складною і надто важкою для нього. А милосердя? Він же хотів допомогти людям у біді, і от розплата... Етьєн уже не може розібратися, правий він чи винуватий. Це дуже складно для нього. Єдине, чого він хотів би, це щоб отець Гросс, місіонер, який виховав його, опинився тут і дав би йому пораду.

 Лаланд, ніби почувши звертання Етьєна до місіонера, виручає його.

 - Ви можете не кричати? - грубо говорить він Дорзітові - Я не можу передавати повідомлення. - Потім негрові: - Ми зараз подзвонимо по телефону в жандармерію Зобри і попросимо взнати, що там з твоєю жінкою.

 Етьєн усміхається. Одна машина заподіяла йому зло, зате друга допоможе.

 Він з вдячністю дивиться на апарат на столі інженера.

0 годин 40 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсен".

Четверо рибалок переносять на матраці хворого Ерика на корму судна, в барак, який звичайно править за склад. Ерик стогне. На палубі сильний вітер б'є в обличчя людям і зриває ковдру з хворого. Один з чоловіків піднімає її. Увійшовши до барака, рибалки опускають матрац на підлогу і виходять.

 - Чому Ерика ізолюють од нас? - запитує мастильник Франк.

 - Наказ капітана, - коротко відповідає Олаф. Франк знизує плечима. Він хотів знати інше.

 - Я, - говорить старий базікало Петер, - одного разу в Алясці бачив чоловіка, що мав смішну хворобу. Спочатку у нього відвалилось вухо...

 Рибалки сміються. Старий сердиться:

 - Відвалилось, кажу вам, і впало прямо на землю. Він підняв його. Потім одвалився кінчик носа.

 Петер дивиться навколо, але цього, разу ніхто вже не сміється, і він закінчує:

 - Словом, хворий той буквально розпадався на куски.

 - А наш хворий заразний, - зауважує Франк. - Конрад, койка якого стоїть рядом з койкою Ерика, щойно блював. Отже, і в нього почалося те саме.

 - Нічого було колоти Мустафу, і без того все ясно, - озивається злий Мішель.

 - Я теж думаю, - буркотить четвертий, - що всі ці запобіжні заходи не обіцяють нічого доброго.

 Петер стоїть на своєму:

 - У таку погоду не рибалять. Тому й нам нема чого тут робити.

 - Старий правильно каже. Франк розсікає кулаком повітря:

 - І справді, чого ми тут чекаємо?

 - Повертаймось додому!

 - Годі! Кінець!

 У Франка найрішучіший вигляд:

 - Зараз піду скажу Ларсенові, що екіпаж вимагає повернення в порт. Згодні?

 Це вже інша справа. Рибалки, поставлені перед необхідністю прийняти конкретне рішення, вагаються: у моряків почуття дисципліни сильне.

 Один лише Мішель, плюнувши на підлогу, відповідає:

 - Особисто я згодний. До біса цю риболовлю! Але мовчання усіх інших ніяк не схоже на схвалення. Олаф повернувся в каюту, сів перед приймачем. Батько мовчки курить люльку. Обидва дивляться на кота, що, скрутившись у клубочок, спить біля дивана.

0 годин 45 хвилин (за Грінвічем),

У Парижі.

Мерсьє викликав по телефону чергову медсестру інституту Пастера.

- Мартіно, приготуйте, будь ласка, спішно сиворотку, ту, що в скриньці ліворуч, на самому дні. Та ні, я сказав: на самому дні. Так. Добре запакуйте п'ять-шість ампул, як для відправки. Я подзвоню вам через кілька хвилин. Дякую. Так.

Мерсье вішає трубку і знову підходить до приймача.

 - Повідомлень немає? - питає він у Корб'є.

 - Жодного.

 Лікар сідає, відчуваючи на собі заохочувальний погляд Лоретти. Певно, вона теж думає тільки про нього. Усі жінки однакові: завжди думають про одне й те саме, навіть тоді, коли ціле судно в смертельній небезпеці, коли є можливість урятувати життя людей, взяти участь в одній із тих незвичайних подій, які збуджують у людині юнацькі мрії.

 - Як вам подобається мій Мілле, лікарю?

 Несподіване запитання сліпого застукало Мерсьє зненацька. Зробивши зусилля, він, нарешті, усвідомлює, що в нього запитують про картину на стіні. Відповідає навмання:

 - Дуже подобається.

 - Ця картина належала нашій сім'ї. Ділячи спадщину, всі ми - брати, сестри і я, - хотіли мати, кожен у себе, саме її. Картина нагадувала нам дитинство, вітальню матері, - взагалі дуже багато спогадів було зв'язано з нею. Не дійшовши згоди, ми поклали папірці з нашими іменами в шапку і почали тягти жеребки. Я виграв.

 Помовчавши, Корб'є додає:

 - Відтоді я не раз купував картини. На думку знавців, у мене є навіть кілька цінних полотен. Але для мене ця - найкраща.

 Мерсьє збентежено оглядає голі стіни. Ніяких інших картин, крім Мілле. Тільки великі світлі плями на тих місцях, де вони колись висіли.

 Благальні жести Лоретти пояснюють усе. Він пригадує, що йому вже якось, розповідали подібну історію. йшлося теж про сліпого, що уявляв себе власником великої кількості цінних предметів, які його родичі змушені були продати.

 Щоб порушити нестерпне мовчання. Мерсьє просить Корб'є:

 - Викличте, будь ласка, судно. Треба довідатись, що в них нового.

Читати далі

На попередню сторінку