4 години (за Грінвічем).

 

У Брауншвейгу.

 

Фріц Холлендорф підводиться і йде до сусідньої кімнати. Як він не подумав про це раніше? У нього ж є чудовий спосіб розв’язати завдання, що непокоїть його.

В ліжку спить хлопчик років десяти. Гансі єдиний уцілів від бомбардування, під час якого в зруйнованому будинку загинули дружина і донька Холлендорфа. Хвилину батько з ніжністю дивиться на сина, потім, подолавши останнє вагання, тряс його за плече. Гансі одразу ж прокидається:

- Що таке?

- Одягайся.

Гансі тре очі.

- Але ж іще зовсім темно, - протестує він. - Мабуть, дуже рано.

- Я розбудив тебе не для того, щоб іти в школу. Слухай мене добре. Є одне доручення.

Очі хлопця знову заплющуються. Батько йде на кухню, відкриває кран і, намочивши у воді губку, приносить її синові:

- Протри обличчя. Це допоможе тобі проснутися.

План Холлендорфа такий: швидко передати повідомлення в Берлін зможуть тільки американці, отже до них і треба звернутись. Але о четвертій годині ранку важко знайти військових, які візьмуться виконати завдання, що виходить за межі їх компетенції. Є тільки одна надія: клуб офіцерів. Інколи там засиджуються дуже пізно. Треба спробувати цю можливість. Холлендорф не наважується відійти од приймача. Може, таки вдасться встановити зв’язок з яким-небудь радіолюбителем, що згодиться поїхати в Темпельхоф. Крім того, Гансі значно легше прослизнути в клуб, ніж йому. Він хитрий, як мавпочка. Післявоєнні труднощі дали дітям сувору школу.

- Якщо тобі вдасться переконати якого-небудь офіцера допомогти нам, ти попросиш, щоб він прийшов сюди. Поясни, що це дуже невідкладно. Скажи: йдеться про судно, на борту якого є хворі; ми намагаємось послати їм сиворотку.

Щоб син зовсім проснувся, Холлендорф тягне його в кухню і підставляє голову хлопця під кран.

Поки Гансі вдягається, батько нашвидку пише записку, яку син повинен однести в клуб.

4 години 10 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсени

Лаланд додержав обіцянки, даної радіотехнікові італійської поліції. Приблизно через кожні п’ять хвилин він регулярно повторює свій виклик.

По палубі судна ледве пересувається якийсь чоловік. У нього підламуються ноги, наморочиться в голові. Він із жахом відчуває, як прогресує в ньому хвороба, і турбується тільки, щоб інші не побачили цього: він більше боїться своїх товаришів, ніж того, що йому стає все гірше й гірше. Намагаючись залишитися непомітним, чоловік повільно йде в кінець палуби. Біля капітанської рубки він чує звуки радіо. Далекий голос настійливо повторює: «Ви чуєте мене?» Цей голос сповнює хворого безмірною надією. До нього повертаються сили, мужність, майже бадьорість. Чоловік кричить:

- Радіо! Швидше! Зв’язок відновлений.

Ларсен почув. Дивиться на рибалок, що оточують його. Він певен, що знову тримає їх у руках: вони не зрушать з місця. Можна йти, не боячись нічого. Ларсен повертається в капітанську рубку, хоче зачинити двері, але Франк, який ішов слідом за ним, притримує їх і теж І заходить у рубку. Якусь мить капітан вагається, потім вирішує не реагувати на вчинок Франка. Він їде до приймача, а каюта в цей час поступово наповнюється людьми. Тепер, коли рибалки усвідомили, яка загроза нависла над ними, вони хочуть і мають правої все знати.

Через Лаланда й італійського техніка відновлюється розмова між Ларсеном і лікарем.

- Ви можете дати мені повний перелік ліків, що є у вашій аптечці? - питає лікар.

За знаком капітана один з рибалок знімає з стіни шафку і випорожнює її на стіл. Ларсен перераховує медикаменти, часто неправильно називаючи їх, але лікар поправляє його сам. На мить Мерсьє перериває Ларсена:

- Скільки ампул?

Капітан відкриває останню коробку, назву якої щойно сказав, і рахує:

- Двадцять.

- Який строк зберігання? Це повинно бути написано десь на упаковці. Подивіться добре.

Ларсен знаходить дату.

- Гаразд. Зробіть уколи всім вашим людям.

- Як із сивороткою, що ви збиралися послати нам? - запитує капітан.

- Уже вислана.

Справді, сиворотка вислана, вона вже в дорозі. Та чи прибуде вчасно? Зараз сиворотка на французькому літаку, що летить у Берлін. Коробка з ампулами стоїть на підлозі, біля ніг пілота Ернеста. Оце й усе, що знаєі Лоретта про людину, якій довірила цінний пакет. Цього було б достатньо, якби хто-небудь прибув у Темпельхоф  і забрав пакет, коли прибуде літак. Але чи вдасться Корб’є і Холлендорфові попередити вчасно якого-небудь радіолюбителя? Чи візьме на себе той радіолюбитель клопіт відправити пакет далі? Якщо вони не досягнуть цього, ланцюжок доброї волі, що протягся через Африку, Неаполь, Париж і Брауншвейг, обірветься, і все зроблене до цього зійде нанівець.

4 години 30 хвилин (за Грінвічем).

У Брауншвейгу.

Будинок, який американці відбудували під клуб, виглядає зовсім новим, у стилі ультрамодерн. Незвичайною сміливістю своїх ліній він нагадує будинки, що виникали в Німеччині в найкращі роки Веймарської республіки. Цей стиль дуже критикували в місті, а ще більше - в колах окупаційної армії. Довгий час Головний штаб цього району просто соромився, що дав себе переконати і доручив роботи архітекторові - представникові нового напряму - ще в той період, коли доведене антинацистське минуле служило достатньою рекомендацією для одержання замовлення. Аж ось одного чудового дня фотографи із «Лайфа» виявили будинок, і все змінилось. Про нього заговорили в газетах, як про зразковий вклад американської армії в справу прикрашення німецьких міст. У вищих колах вважали, що клуб офіцерів у Брауншвейгу - чудовий витвір архітектури. Усі американські службовці стверджували це з тим більшою переконливістю, що багато з них ніколи не помітили б його, коли б їм на нього не вказали.

У клуб Гансі пішов навпростець. Коли він піднявся нагору, йому аж дух перехопило: будинок споруджений на горбі, що височить над містом. Хлопець без труднощів проникає в парк. Уздовж фасаду будинку ходить вартовий. Побачивши хлопця, солдат насуплює брови. Це невисокий на зріст білявий чоловік з гострим підборіддям і глибоко посадженими очима. Війна провела цього колишнього фермерського батрака через кілька країн, але нові обрії не віддалили од нього рідного села. Все, що він побачив і взнав, ковзнуло по ньому, не залишивши слідів, так само як жодне чуже слово не змогло утриматися в його пам’яті. Те, чого хоче хлопчик, який силкується говорити по-англійськи, цікавить його не більше, ніж будь-який вчинок місцевих жителів. У нього один обов’язок: стояти на варті. Він виконує його сумлінно і не дасть себе обдурити. Панів американських офіцерів не можна турбувати. І солдат категоричним жестом відстороняє набридливого хлопчака. Але Гансі такий же впертий, як і його противник, та ще й значно хитріший., Не настоюючи, він обходить навколо будинку і зупиняється, зазираючи у вікно.

За столом, покритим зеленим сукном, під величезною люстрою з богемського кришталю, що сяє всіма своїми лампами, сидять п’ять чоловік: четверо хотіли б уже припинити партію в покер, почату о десятій вечора, але через п’ятого не наважуються це зробити. Відколи вони грають, Чарльз Беллемі не перестає програвати. За весь вечір він ні разу не виграв. Він уже винен партнерам своє жалування лейтенанта авіації за кілька місяців і з неспокоєм думає, як розплатитися з ними. Інші теж не можуть уявити, собі, як він викрутиться. Всі знають, що у Чарльза - комівояжера в мирний час - немає копійки за душею. А нескінченна партія триває, і за кожним разом Беллемі загрузає все глибше. Прокляті карти! Сто разів за свої двадцять сім років Чарльз клявся облишити гру в карти. І не може. Коли ти вже народився картярем, то залишишся ним на все життя. В десять років Чарльз уже грав. Але ще ніколи він не мав такої невдачі. Все це здається йому огидною несправедливістю, і він сподівається на хороші карти або серію щасливих ходів, що виручать його з біди. У думці Чарльз прикидає, що він може заставити і скільки грошей зуміє позичити. Все загалом не складе й половини програної суми. Чарльз знає: товариші роблять ті самі підрахунки, що й він. їх непокоїть думка, що вони можуть не одержати свого виграшу. Вони добрі приятелі, майже друзі, але жоден з них не відмовився б од того, що йому належить. Жадоба грошей заглушає в них усі інші почуття. А втім, Беллемі й не хотів би, щоб йому подарували його програш. Як усі картярі, він постарається заплатити. Але як? Йому здається, що він падає в яму, провалюється в безодню. Не можна сказати, щоб він боявся риску - в цьому гострота гри. Беллемі часто бував на грані краху, проте досі якось уникав його. Та цього разу крах неминучий. Залишається класичний вихід для розореного картяра: постріл у скроню, смерть джентльмена. Це здається Беллемі смішним і застарілим. Він не джентльмен. Жести такого роду належать іншій епосі: це було добре для аристократів минулого століття або для слабодухих нащадків європейських буржуа. Чарльзові потрібне щось сміливе, сильне, відважне, що найкраще відповідало б його темпераментові. На жаль, війна закінчилась. А то б він знав, що робити: кинувся б на ворога, залишив би там свою шкуру або повернувся б із золотою медаллю; до речі, скільки вона може коштувати, ця медаль? Він от-от засміється, глузуючи з самого себе, з свого навождення. Йому хотілось би перенестися на кілька днів уперед, - так чи інакше, а питання на той час буде розв’язане. Як? Чарльз сам хотів би знати. Він сам собі признається: не сподівався, що це так дошкулить мені. Другий Чарльз - Чарльз-насмішник, обмірковує нещастя свого двійника. Він розважається, б’ючись об заклад на кількість шансів у першого Чарльза. Десять із ста? Двадцять? Так, двадцять. Один шанс із п’яти. Це не так погано. Зіграти б у рулетку за таких сприятливих умов!

Одним стрибком Гансі скочив на підвіконня, стукає в шибку. Підвівши голови, офіцери побачили, що якийсь хлопчик знаками кличе їх підійти до нього. Беллемі підводиться, відчиняє вікно, бере Гансі за руку. Прибіг вартовий, сердитий і збентежений, що його перехитрили. Він хоче затримати хлопця, всіляко виправдовуючись і вибачаючись перед офіцерами. Беллемі заспокоює солдата: ніхто не має наміру звинувачувати його в недбайливості. Нехай хлопчик увійде. Гансі сплигує в зал і сторопіло дивиться на американців: світло люстри засліплює його.

Беллемі кладе руку йому на плече:

- Ну, голубе, що в тебе сталося? Чому ти ще не спиш о цій годині?

Всі інші офіцери підвелись і стоять навколо Гансі, радіючи, що є привід перервати партію.

Гансі злякався і ніяк не може заговорити. Відкриває рота, щоб щось сказати, і починає заїкатись. Зрештою, протягує Беллемі батькову записку. Пілот швидко пробігає її очима.

Про яке судно йде мова?

- Не знаю.

- Твій батько — радіолюбитель?

Гансі запитує себе: дозволено чи ні бути радіолюбителем? Останнім часом існує стільки заборонених речей, що й це може бути забороненим. Він не довіряє окупантам і тому відповідає обережно:

- Не знаю.

- Як це ти не знаєш? Твій батько, певно, має приймач, якщо пише про. це.

- У нього є приймач, але я не знаю, чи він користується ним.

Беллемі знизує плечима. Хлопчисько - справжній ідіот. Це дратує його: Як тільки він побачив Гансі, то зрозумів, що саме провидіння посилає йому хлопчика, аби допомогти вийти з скрутного становища. Він був правий, кажучи, що один шанс із п’яти, щоб виплутаться, - хороше співвідношення, але гра ще триває. Кулька все ще котиться. Треба, щоб вона потрапила на хороший номер.

Беллемі бере плащ:

- Я йду з ним.

Записка переходить із рук у руки. Кожен з товаришів хоче висловити свою думку: найкраще було б викликати по телефону американську радіостанцію. Офіціальне радіо завжди в курсі такого роду рятувань. Навіщо доручати комусь брати на себе турботу про сиворотку по прибутті французького літака; невідомо ще, як відправити її в Осло. Військовий госпіталь міг би найкраще зробити цю справу. Або поліція. В усякому разі без втручання властей нічого не можна вдіяти.

Беллемі не згоден:

- Все це надто довго й складно. Тут треба встигнути вчасно.

- А ти один хіба впораєшся швидше?

- Безперечно, бо ні в кого не питатиму дозволу.

- Дозволу для чого?

- Не знаю. Напевне, щоб зробити те, що буде необхідно. Я діятиму з натхнення.

- Дурниці говориш.

- Побачимо.

- Ти глузуєш з нас? Навряд чи зрозуміють вони, що цього вечора Беллемі відчуває в собі сили успішно виконати будь-яку місію. Ніщо в світі не перешкодить йому допомогти у врятуванні рибалок, хоча ніхто йому цього не доручав. Йому треба негайно щось робити, кинутися в будь-яку операцію, аби тільки вона була важка.

Його охоплює азарт картяра.

- Б’юсь об заклад, що відправлю сиворотку в Осло.

- Сам?

- Сам.

- На що закладаєшся?

- На все, що програв. Або пан, або пропав.

-Згода.

- Зробіть поки що підрахунки. Я не можу гаяти й хвилини.

Він прямує до дверей, але, ступивши кілька кроків, знову повертається до стола. Виймає з кишені масивний золотий годинник, кладе на зелене сукно:

- Залишаю у заставу.

Потім бере Гансі за руку:

- Ну, пішли.

Знову Беллемі набуває певності в собі. Сумніву немає: він врятований. Тепер усе залежить від його сміливості й спритності. Він уже відчуває себе переможцем. З порога кричить:

- Могли б побажати мені що-небудь на дорогу!

Лайливі слова сиплються дощем. Після стількох тяжких годин картярі з насолодою відводять душу. Беллемі, регочучи, тягне за собою розгубленого хлопця.

4 години 40 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Корб’є засинає. Голова його схилилась на груди. У нього вигляд переможеного: втома виявилася сильнішою за гнів. Лоретта і Мерсьє почувають себе змовниками. Вони не сплять, ні. Але й не розмовляють, боячись розбудити чоловіка. Обоє втішаються хвилинами ніжної інтимності, про яку потім часто згадуватимуть у своїх мріях; почуття, що народилось у них цієї ночі, не може зникнути відразу. Лоретта жестом показує Мерсьє на пляшку; він розуміє німу пропозицію і наповнює дві склянки. Лоретті не хочеться пити, але вона з вдячністю бере склянку. Вільною рукою вона гасить лампу, що стоїть на підставці між нею і Корб’є, - ніби хоче оберегти сон свого чоловіка. Насправді ж Лоретта подумала тільки про себе. Боячись, щоб втома не підкреслила надто різко її зморшки, вона вирішила зробити напівтемряву. Але тільки-но повернула вимикач, як одразу ж схаменулась. Їй спадає на думку, що Мерсьє може витлумачити цей жест, як намір зберегти інтимність обстановки, як боязнь того, щоб не прокинувся чоловік. Вона червоніє. Лікар, помітивши її хвилювання, не розуміє, що сталося. Він хотів би заспокоїти її, але не наважується запитати, що з нею. Одриваючи їх від роздумів, дзвонить телефон.

Корб’є одразу прокидається.

На другому кінці провода - телефоніст аеропорту в Темпельхофі Віллі Штроммер. Французи намагаються німецькою мовою розтлумачити йому, що вони хочуть од нього. Телефоніст не дуже люб’язний: білявий і рожевощокий Віллі схожий на дівчину, але важкий погляд його сірих очей позбавлений будь-якої ніжності. Сухим тоном Віллі заявляє, що не має права передавати доручення екіпажам літаків, які приземляються в аеропорту. Якщо цей пан Сірне з’явиться до нього, він візьме сиворотку на збереження; оце все, що івін може зробити.

- А чи не будете ви ласкаві передати медикаменти на перший же літак, що вирушить в Осло?

- Ні, пане, це не входить у мої обов’язки.

Покоління, що безпосередньо передувало поколінню Віллі, ввічливо ставилось до іноземців. Це були сини поразки. Нове покоління має надмірне почуття національної гордості. Віллі взагалі не любить французів. Співрозмовники на другому кінці провода дратують його: він нічого не робитиме, не маючи відповідних розпоряджень. А людей, які можуть давати йому розпорядження, зараз нема, вони сплять. У Німеччині, як і в Парижі, керівники не працюють о четвертій ранку. Вони будуть на своєму посту тільки о дев’ятій годині. Надто пізно? Чому? Вони не можуть чекати? Он як, не можуть? Ну що ж, тим гірше для них. Хай самі виходять із становища, як уміють. Рідко коли Віллі почував себе такою значною особою, як тепер, зневажливо розмовляючи з цими псевдопереможцями, що нервуються там, у Парижі.

Розлючений Мерсьє кидає трубку.

Корб’є щойно одержав по радіо повідомлення від Холлендорфа. Німець передав, що йому вдалося залучити до участі в рятуванні судна американського лейтенанта авіації Чарльза Беллемі. Той спробує негайно зустрітися з Сірне в Берліні і забезпечити перевозку сиворотки в Осло.

- А ти все ж і далі викликай Берлін, - наполягає сліпий.

- Звичайно. Викликатиму.

Обидва розцінюють мовчання берлінських радіолюбителів як особисту невдачу.

Через півгодини французький літак буде у Темпельхофі.

4 години 50 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсен“.

У кубрику рибалки, голі до пояса, вишикувались у ряд, щоб одержати укол. Капітан, з кусочком вати і шприцом у руці, переходить від одного до другого.

- Ці уколи все одно що нічого... - бурчить Франк.

Ларсен знизує плечима:

- Не нам про це знати.

Чоловік, який перший почув виклик по радіо, відчувши, що в нього настає криза, сам пішов у барак до хворих.

Закінчивши робити уколи, капітан зібрався вже йти в рубку, коли його зупинив Франк:

- Треба вживати якихось заходів.

- Яких же саме, по-твоєму?

- Не можна тут залишатись і покірливо здихати! - бурчить Франк.

Знову наростає обурення. Звідусіль здіймаються крики. Ларсен спокійно міряє всіх поглядом:

- Чекаю ваших пропозицій.

Наперед виступає Мішель:

- У мене є пропозиція: а що як спустити човна на воду? Здорові люди покинули б корабель.

- У таку погоду? Ви збожеволіли.

- І все ж тоді буде більше шансів урятуватись, ніж залишаючись тут із хворими.

Всі шумно підтримують його:

- Якщо не можна позбутись їх, треба тікати самим.

- Це єдиний спосіб урятувати шкуру!

- Я вважаю за краще боротися з хвилями, ніж з хворобою.

- У сто разів краще рискувати потонути, ніж гнити тут.

Капітан не має бажання сперечатися. Рибалки ніби звинувачують його в тому, що він заважає їм рятуватися.

- Робіть, що хочете, - байдуже каже Ларсен.

Крики враз припиняються. Тепер, коли рибалки взяли гору, впевненості в собі у них стало значно менше. Вони хотіли б, щоб капітан проявив ініціативу, покинув корабель разом з ними. Мішель питає:

- Ви дозволяєте нам?

Ларсен випрямляється на весь зріст:

- Ні. Не дозволяю, а, навпаки, забороняю. Тільки відтепер я, здається, більше не хазяїн на своєму судні. Тому й кажу вам: робіть, що хочете. Позбавляйте себе життя через страх умерти.

- Ви не попливете з нами?

- Звичайно, ні.

- Через... Олафа?

- Це вас не стосується.

Може, коли б Олаф почував себе добре і будь-що хотів покинути судно, Ларсен пішов би слідом за ним, знаючи, що робить необачний вчинок. Він і не підозрював досі, як любить сина.

Ларсенові зараз хочеться тільки одного: швидше звільнитися від цих ошалілих і піти в барак. Сам він не боїться зараження, ні.

- Чому ви наказали застопорити машини? - запитує Франк пошепки, ніби говорить сам до себе.

- Тому що дав паризькому лікареві наші координати: нам спустять на парашуті сиворотку.

- Коли?

Ларсен мовчить.

- Ви думаєте, що ми одержимо її вчасно?

- Я нічого не знаю. Якщо у вас немає терпіння чекати, йдіть собі.

- Щоб доставити медикаменти з Парижа, потрібний час. Сиворотка вже в дорозі?

Мішель кричить:

- Чого лікарям поспішати? Вони ж не рискують заразитись! У них є час. А ми, чекаючи, можемо здохнути!

- Не думай, що переконаєш мене своїм горланням, - відповідає капітан. - Я певен, що вони роблять усе можливе, щоб допомогти нам. А чи вдасться це їм, то інша справа.

5 годин (за Грінвічем).

У Брауншвейгу.

Прибувши в аеропорт, Беллемі зустрів товариша, який повернувся з нічного польоту; силкується переконати його летіти з ним у Берлін. Той вагається. Беллемі наполягає: «йдеться про дуже важливе доручення». Але його товариш хотів би бачити наказ. Беллемі не може показати його, і пілот відмовляється летіти. Він не може так рискувати. «Розбуди кого-небудь із начальства, - повторює він, - тоді я з радістю полечу». Проте Беллемі не хоче будити начальство. Його пояснення було б дуже довгим і плутаним. До того ж він не певен, що розмова закінчиться сприятливо. В усякому разі він спізнився б до місця призначення, а зараз дорога кожна хвилина. Залишивши розгубленого колегу, Беллемі біжить до ангара, куди щойно поставили винищувач.

- Виведіть машину, - наказує він механікам. - Мені треба зараз же вилетіти.

Трохи здивовані, вони виконують наказ.

Товариш Беллемі здалека стежить за ним і думає, чи має він право дозволити Беллемі летіти на його машині. Трохи повагавшись, приходить до висновку, що коли б він не зустрівся з Беллемі, виходячи з аеродрому, то нічого й не взнав би про його намір. Беллемі здався йому дуже збудженим, і сперечатися з ним було б марно. До того ж зараз п’ята година ранку. Він утомився і хоче піти заснути. Тим часом як він рішуче прямує до виходу, механіки виводять літак на доріжку.

- Бензину вистачить? - питає Беллемі.

- Треба ще додати.

Поки в бак доливають пальне, офіцер дивиться на годинник. Він витягає з кишені сигарету, хоче запалити, але, згадавши, що біля літака курити небезпечно, кладе запальничку в кишеню і крокує вперед і назад з сигаретою в зубах. Він повинен досягти мети. Тепер його доля залежить уже не від випадку, а від нього самого. Важко було б сподіватися на більшу удачу, ніж ця дивовижна поява хлопчика на підвіконні, з запискою в руці, і це доручення, що ніби впало йому з неба. За всяку ціну треба виграти парі. А потім він уже більше не гратиме, це - кінець. Одного разу Беллемі вже давав своїй матері урочисту обіцянку не торкатися карт. Бідна старенька віддала йому всі заощадження, щоб заплатити програш - борг честі. Чарльзу тоді пощастило дуже швидко повернути матері гроші.

У нього була хороша професія. Невтомно проїздив і він у своїй машині сотні й тисячі кілометрів по всіх дорогах Америки. Часом йому здавалося, що він уже досхочу наїздився. Але досить було подумати, що він міг би стати канцелярською крисою, як до нього одразу ж повертався гарний настрій, і, сидячи за рулем у своїй машині, Беллемі співав на все горло одну з тих задерикуватих хлопчачих пісень, яких навчився ще в дитинстві. Довгі рейси сприяють роздумам. Хоча Беллемі й не мав поетичної натури і не був особливо закоханий у природу, йому було цікаво дивитись, як пробігають мимо дерева, рослини, тварини. Незабаром він навіть почав трохи розбиратись у ботаніці й зоології. Крім того, були в нього цікаві зустрічі. Час від часу Беллемі підбирав пасажира, який «голосував» на дорозі. Йому навіть довелося пережити ряд пригод. Якось один пасажир виявився гангстером і спробував напасти на нього. Беллемі дужим ударом звалив його і привіз до шерифа найближчого містечка. Іншого разу йому трапився дивний чеський чи угорський емігрант, який розмовляв по-латині і казав, що він депутат у своїй країні. Були серед пасажирів і французький журналіст, який хотів зібрати матеріал про американське житття, не знаючи жодного англійського слова; і десятирічний хлопчик, який утік з дому, щоб стати моряком; і фокусник, який навчив Беллемі кількох своїх найкращих фокусів; траплялись і жінки, щоправда рідше, бо для них автомобілі зупиняються завжди.

Жінки майже всі погоджувалися зупинитись у готелі. Вони знали, що за зроблену їм послугу слід заплатити. Але деякі з них платили не дуже охоче, і це дратувало Беллемі: не вважаючи себе Казановою, він усе-таки чекав від пасажирок трохи більше люб’язності і доброго виховання. Так, особливо не вистачало їм виховання. Але, з другого боку, що можна було чекати від молодих жінок, які не мають навіть коштів подорожувати в нормальних умовах? Були, звичайно, й винятки як з одного, так і з другого боку. Наприклад, Доріс, білява кельнерка, в яку він був майже закоханий протягом трьох днів. Або вчителька з півночі, яка боялася, щоб він торкнувся її, і погрожувала йому пекельними муками. Всі ці спогади викликають усмішку на губах Беллемі. Насправді жінки ніколи не відігравали важливої ролі в його житті. Пристрасть до гри перемагав в ньому все інше. Його мати інколи радить йому одружитися, щоб покинути грати в карти. А він відповідає, що йому подобається жити з нею, і стара задоволена цим.

Механік робить знак, що все готово. Беллемі сідає в літак.

5 годин 10 хвилин (за Грінвічем).

У Берліні.

Прибувши в Темпельхоф, Сірне не знайшов радіолюбителя, який мав прийти за сивороткою. Він звернувся в камеру схову, в бюро санітарного контролю, в поліцію, в митницю. Ніхто не чув про посилку. Бюро Ер Франс зачинене до десятої ранку. Вильотів до обіду немає. Пілот не може забути благального виразу на обличчі молодої жінки в Орлі. Вона здавалася щиро схвильованою і переконливо запевняла, що в Берліні про медикаменти потурбується зв’язковий, який відправить їх в Осло. Він хотів би виправдати довір’я незнайомки. Але що він може ще зробити? Для очистки совісті піднімається в кабіну телефоністів. Однак йому не щастить: службовець, який розмовляв з Корб’е, щойно спустився вниз, а його товариш щиро твердить, що нічого не чув відносно медикаментів. Розчарований Сірне знову повертається в холл аеропорту, проходить мимо бара, де той телефоніст саме грає в кості, потім іде в кімнату, відведену для пілотів: його колеги снідають, чекаючи автобуса, що відвезе їх у місто.

- Ну що? - питає Кармон. - Особа, яка мала прийти за пакунком, підвела тебе?

Сірне знизує плечима. Ніщо так не дратує його, як глузування. Він не може терпіти, коли з нього сміються. Але життя в колективі навчило його приховувати досаду, якщо він не хоче сприяти насмішникам. Жарти сиплються дощем: це допомагає втомленим пілотам розігнати дрімоту. Молода блондинка, яка зупинила Сірне, була досить гарненька, щоб викликати заздрість у його товаришів. їх не засмучує невдача Сірне. Залишається взнати, хто ця містифікаторка, чого вона хотіла і що насправді є в пакеті. Контрабанда? Наркотики? Секретні документи?

Ернест не наважується розпакувати посилку.

Кожен може дістати упаковочного паперу з інституту Пастера, це викликає довір’я у йолопів, - глузує Кармон.

- А ти хіба не взяв би пакет, коли б вона давала його тобі?

- Я принаймні подивився б, що в ньому є.

Навіщо вагатися? Ніхто не прийшов за' пакетом, і Ернест має право розпечатати його. Щоб подолати останні вагання, він говорить сам собі, що, може, знайде всередині яку-небудь вказівку, яка дозволить йому доставити пакет адресатові.

В розпакованій посилці кілька флаконів, етикетки на яких зіскоблено.

- Тепер нам відомо не більше, ніж раніше, - каже хтось.

- Треба здати на хімічний аналіз, - пропонує інший.

- А якщо віднести пакет просто в поліцію? - підказує стюард.

- Ні, тільки не це! - вигукує Кармон. - Тоді Сірне доведеться пояснювати, чому він незаконно провіз пакет. Митники не оцінять галантності.

Але Сірне більше не слухає їх, він дивиться на службовця, що підходить до нього з візитною карткою в руці. Кинувши швидкий погляд на картку, він радісно вигукує:

- Дора?

У відчинені двері чарівна молода брюнетка робить йому дружні знаки. Погляди всіх одразу ж звертаються до неї.

Сірне весело прощається:

- Привіт!

І йде. Але Кармон зупиняє його, вказуючи на розпад ковану посилку:

- Ти забув свою сиворотку.

Сірне легковажно відповідає:

- Я лишаю її тут. Може, хто-небудь прийде за нею.

Проте Кармон не відпускає його:

- Якщо хто й прийде, то питатиме саме тебе. Що ж, по-твоєму, ми будемо робити з нею? Не можемо ж ми залишити її на столі? Ти взяв на себе відповідальність, то й доводь справу до кінця.

Пілоти весело посміхаються. їх не цікавить сиворотка, але вони задоволені, що Кармон знайшов спосіб затримати Сірне. Нехай красуня почекає. Роздратований Сірне похапцем сяк-так запаковує сиворотку.

- Зажди, я допоможу тобі, - пропонує Кармон.

Ясно, Кармон навмисне затримує його. Сірне не терпиться, він вириває пакет із рук товариша і кладе в свій портфель.

- Принесу завтра вранці, - заявляє він на ходу.

- Не запізнюйся! - кричить йому капітан.

- Будь спокійний, я ніколи не запізнююсь.

І він зникає за дверима.

- Хто ця Дора? - питає стюард.

- Німецька курочка, - недбало відповідає Кармон.

- Гарна, - зітхає капітан.

5 годин 15 хвилин (за Грінвічем).

У Тітюї.

Сон знемагає людей. Але вони не можуть спати.

Дорзіт, замріявшись, думає про свій урожай: коли б він був сміливіший, то міг би мати значно більше бавовни. Він, звичайно, чимало заробляє. Однак не багатіє. Заощадив якісь там копійки. А роки йдуть. Дорзіт відчуває себе ще дуже міцним, проте колись таки треба буде повертатися в Європу. Багато років уже думає він тільки про те, як би забезпечити собі спокійну старість і відпочити. В міру того як наближається старість, він усе більше непокоїться. Насамперед, куди він поїде? Дорзіт довго думав про рідне село в Кальвадосі. Рівна місцевість з холодними й вогкими зимами, з деревами й квітами. Досить з нього сонця, спеки і негрів. Але два роки тому він їздив у Францію відпочивати, провів місяць у рідному селі. Отоді й з’ясувалося, що в нього нема більше ніякого бажання жити там. Дорзіт не розумів тамтешніх людей, і його ніхто не розумів. Племінниця, яку він хотів зробити своєю спадкоємницею, здалась йому некрасивою і зажерливою, а брат - жадібним селянином. Коли він розповідав про своє життя в джунглях, про полювання, поводі, блукання в незайманому лісі, вони дивились на нього сторопіло і трохи зневажливо. Вони пишалися тим, що залишались серед білих, і вважали себе вищими й більш цивілізованими. У Дорзіта знову з’явилися причини для від’їзду: жадоба пригод, потреба жити й дихати вільно, огида до скнарості. Здалека, в світлі спогадів, маленьке рідне село забарвлювалось у поетичні тони, а зблизька все було надто незначним і сірим, якимсь дрібнішим, ніж тоді, коли він виїхав з нього вперше. Дорзіт не знав тепер, де йому оселитися: Лазурове узбережжя? Париж? Він часто розмовляв про це з іншими плантаторами і, як усі, заявляв: не хочу здихати в цій паскудній країні. Але знав, що тут і здохне, і що це так і повинно бути. Вирушити в Африку, боротися роками за спокійне життя потім і раптом зрозуміти, що це «потім» ніколи не настане, що спокій, про який ти так часто мріяв, не потрібний тобі, - все це, зрештою, абсурд.

Ван-Рільст не любить багато розмовляти. Він п’є мовчки, з якоюсь відчайдушною несамовитістю, і розціплює зуби тільки для того, щоб знову ковтнути спирту. Його думки не цікавлять інших, він давно вже зрозумів це. А втім, усі його думки зводяться до одного: Ван-Рільст боїться вмерти. Останній раз, коли він був у лікаря, той похитав головою, - отже, справи його дедалі гіршають. Ван-Рільст знає і відчуває своїм нутром, як хвороба розвивається і точить його. «Чому ви не кинете пити?» - запитував місцевий лікар. Чому? А нехай лікар згадає свої власні слова, сказані ще при першому візиті: Ван-Рільст приречений і протягне не більше ніж два-три роки. То чи може він не пити, знаючи про це? Та від цього стане п’яницею навіть та людина, яка ніколи в житті не пила. Якби Ван-Рільст, покинувши пити, зміг одужати, це була б зовсім інша річ. Однак йому вже ніщо не допоможе. Лікар сам сказав, що він міг би затримати розв’язку на кілька місяців, оце й усе. «Ви мужчина, - заявив він, - і мені нема потреби розповідати вам казки». Але Ван-Рільст віддав би перевагу казкам, щоб хоч останні місяці прожити спокійно, нічого не відаючи. Він мужчина, це правда. Але що з того? Хіба мужчині не так тяжко вмирати? Він самотній. Нікого не залишить на цьому світі, ніхто за ним не шкодуватиме. Погана втіха: йому здається, що було б легше вмирати, коли б він залишав кого-небудь після себе, коли б не було гнітючого почуття, що ти жив і працював марно. Кому дістануться його заощадження? Навіть не варто думати про це. Навіщо писати заповіт, якщо нікого не любиш? А втім, яке йому діло до того, що буде після його смерті?

Етьєн у цей час ненавидить радіо, а разом з ним - Дорзіта, Ван-Рільста, Лаланда, - цих чужих йому людей, що, схилившись над радіоприймачем, розмовляють з усім світом. Він ненавидить рибалок, лікаря, навіть самого себе. Його дитина от-от народиться на світ, а він стовбичить тут. Яке божевілля потягло його сюди? Етьєн пригадує слова чаклуна: у вигадках білих криються демонічні сили. Вони виходять назовні і вражають тих, хто стикається з ним. Етьєн сміявся з цього марновірства як цивілізована людина. Чи мав він рацію? Справді, хіба він цивілізований? Світ білих - не його світ. Він почуває себе в ньому погано. З ним поводяться, як з нижчою істотою. І він мириться з цим, так ніби чорна шкіра - його вада від народження. Етьєн - християнин, але в глибині душі не вірить у рівність людей, що проповідують євангеліє. Йому здається, що це люб’язність, поступка з боку білих, за яку він повинен бути їм вдячний і яку не слід приймати серйозно. Заради них він відмовився од традицій і віри своїх предків. Він одійшов від своїх, але не був допущений і до тих. Можливо, лише його покоління займає таку проміжну позицію, а для його дитини все буде інакше? Етьєн не тішить себе ілюзіями щодо цього. Мале теж буде чорним. Воно не зможе гратися з дітьми європейців: його проженуть геть. Ці сумніви з’явилися б Етьєна вперше, бо досі він щиро вірив у те, що проповідував отець Гросс. Можливо, місіонер мав силу відгонити злих духів, які зараз, після його смерті, знову атакують Етьєна. Але Етьєн з презирством відкидає цю думку: ще одне марновірство негра.

Дзвонить телефон. Лаланд знімає трубку. Бригадир із Зобри повідомляє:

- Маю честь доповісти вам, що дружина Луазо щасливо народила дочку.

Етьєн голосно регоче. Це не нервозний, не істеричний сміх: це просто вияв радості, що б’є через край, безмежної, бурхливої, нестримної радості, яка поступово охоплює всіх присутніх.

Дорзіт з силою плескає Луазо по спині:

- Браво! Ще на одну смуглявку більше! Саме її і не вистачало.

Ван-Рільст виймає з кишені пляшку, говорить серйозно:

- Треба замочити.

Починаючи від Етьєна, пляшка переходить із рук у руки. П’ють прямо з пляшки. Лаланд, який пив після негра, старанно витер горлечко.

- Треба оголосити новину нашим приятелям, - пропонує Дорзіт.

- Ви думаєте? - питає Лаланд.

Загалом ця пропозиція йому подобається. Довге спільне чекання біля радіоприймачів створило певну солідарність між радіолюбителями.