5 годин 17 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполі.

Новина викликає усмішку на обличчях усіх присутніх.

- Маленька негритяночка! - вигукує Кармела. - Певно, славненька вона.

У негрів, особливо у жінок, шкіра ніжніша за нашу, - серйозно зауважує бригадир.

Усі погоджуються. Іиполіто пригадує війну в Абіссінії. Він був фашистом у той час і все ж не міг ненавидіти ворога. Він згоден був, що треба воювати з цими бідолахами, навіть убивати їх, якщо це необхідно для створення італійської колоніальної імперії. Але ненавидіти їх? За що? Нещасні тубільці були зовсім беззахисні: нападали із списами, луками й стрілами на солдатів, озброєних за останнім словом техніки, атакували танки верхи на конях, нічим не захищались від повітряних бомбардувань. Іпполіто і його товариші усиновили б декого з дітей негрів, коли б капітан суворо не закликав їх до порядку: ви білі, найкращі з білих, нащадки римлян, і дасте своє ім’я істотам нижчої раси! Можна заступатися за негрів, ставитись до них по-людськи, але залиште їх на своєму місці, не ставайте з ними на рівну ногу.

Один із солдатів, гострий на язик, зауважив, коли вони вийшли від командира, що капітан не був такий вибагливий, коли йшлося про негритянок. Він не гидував їх частими відвідуваннями. Але, вірний своїм переконанням, не ставився до них, як до рівних. Міняв їх кожні три дні і все шукав молодших. Цього він не наважився б зробити з білими жінками.

- Передам про народження дівчинки в Париж, - заявляє технік поліції, задоволений тим, що, нарешті, є чим зайнятись.

5 годин 20 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Повідомлення про народження дитини трохи розрядило напружену атмосферу в Парижі, в кімнаті на Марсовому полі. І хоча присутні мовчать, але обличчя їх морщаться в усмішці. Усі троє думають кожен про своє. Досить найменшої іскри, щоб стався вибух. Вони чекають цього вибуху, навіть сподіваються на нього - тільки тоді настане розв’язка. Кожен із них поспішає розкрити свої карти і нарешті висловитися до кінця.

Новина про народження дитини не перериває ходу їхніх думок.

Дитина... Якби у Корб’є з Лореттою була дитина, чи був би Корб’є тоді щасливіший? Можливо - коли б він бажав цього. Сліпий миттю зважує всі за і проти: якщо він стане батьком, це розважить його, допоможе заповнити час, а головне - він не боятиметься більше, що Лоретта покине його. Вже зв’язана обов’язком дружини, вона не змогла б розірвати подвійні пута: син і чоловік. Оце - позитивне. Але негативне важить більше: насамперед, відповідальність за появу на світ дитини завжди здавалася Корб’є непосильною, навіть тоді, коли він був здоровий - і найсміливіші чоловіки мають свої слабості. Болісно думати, як складуться в нього стосунки з дитиною, що знатиме свого батька тільки як людину неповноцінну; та й серце Корб’є завжди краяв би сум од усвідомлення того, що він ніколи не побачить народжену від нього істоту! Є ще одна причина, найважливіша і найганебніша, в якій він признавався тільки сам собі. Корб’є не міг би знести, щоб Лоретта піклувалася ще про когось, крім нього, навіть коли б це був його власний син. Він боїться втратити хоч краплю любові дружини, знає, що не переживе цього.

Лоретта теж подумала про дитину, яка могла б народитися у неї з Корб’є. Але, одразу ж відкинувши цю думку, подумала про дитину від Мерсьє. Чому саме від нього? Адже він не такий красивий, як її чоловік.

Лоретта задоволена, що зберегла здоровий глузд, і міркує об’єктивно: це доводить, що вона менше закохана, ніж їй здавалося. Вона хотіла б мати дитину тільки для однієї себе. А чоловік був би простим знаряддям. Чому ж у такому випадку не хотіти сина від свого чоловіка? Лоретта з тугою усвідомлює, що тепер їй огидна навіть думка про близькі стосунки з Корб’є. Фізичне зближення з єдиним чоловіком, якого вона знала, здається їй тепер надзвичайно неприємним. Як вона могла досі це терпіти? «Боже мій, боже,— благає Лоретта,— хоч би все скінчилося! Тільки б усе було знову, як раніше! Інакше я збожеволію». Потім її хвилинне збентеження затихає. Глибокий спокій оволодіває Лореттою. Вона дивиться на себе збоку, як розглядають сторонню людину. Їй усе ясно. Але як краще перебороти кризу, що її викликала поява Мерсьє? Ніколи більше не бачитися з ним чи навпаки - зблизитися? Лоретта схиляється до другого рішення. Але постає нове питання: об’єктивна вона чи тільки шукає привід виправдати свої бажання? Лоретта робить висновок, що об’єктивна. А втім, це не має значення: вона чудово знає, чим усе закінчиться.

5 годин 21 хвилина (за Грінвічем).

У Брауншвейгу.

Корб’є повідомив Холлендорфові про народження дитини.

- Краще мати дочку, ніж сина, - каже німець. - Дівчат принаймні не беруть на війну.

Він устає і йде поглянути на свого сина.

Гансі спить, скрутившись калачиком, - звичка, що з’явилась у нього недавно. Холлендорф помітив, що він часто усміхається вві сні. Бідне дитя! Наздоганяє упущене. Життя в нього несолодке, наяву він не усміхається так часто, як уві сні. Батько був щасливішим за нього. Холлендорф питає себе, чому щоразу, коли він згадує своє дитинство, в його уяві постають одні й ті самі картини: він, батько, мати й брати у великому автомобілі, який позичив їм дядько, щоб поїхати на відпочинок у Баварські Альпи. Холлендорф бачить будиночок серед сосен, озеро, де дуже приємно купатись, а навкруги - засніжені вершини, на які можна видертись тільки по канатах. Однак підйом на гори на канатах - це було значно пізніше, коли він став студентом. Збиралась весела компанія, були й дівчата. Одна дівчина, на ім’я Гудрун, висока й дебела, загравала з ним. Він не уникав її, хоча Гудрун зовсім не подобалась йому; потім вона розпустила плітку, що він боягуз. Це була неправда. Коли Холлендорф познайомився з Маргою, своєю майбутньою дружиною, він довів, що може бути сміливим, навіть заповзятливим. Марга була маленька на зріст, славна й дотепна жінка.

Холлендорф. зітхаючи, повертається на своє місце і починає знову викликати:

- Алло. Берлін... всім, всім, всім. Говорить Брауншвейг... Переходжу на прийом.

Спокійний голос відповідає:

- Говоріть, Брауншвейг, я слухаю вас.

Холлендорф розповідає про судно в небезпеці, про епідемію, про сиворотку, послану рибалкам. Француз Сірне, прилетівши в Берлін, не знайшов нікого в аеропорту. Американець Беллемі, який мав потурбуватися про відправку медикаментів в Осло, вилетів надто пізно... Ви чуєте мене? - запитує Холлендорф, перервавши повідомлення.

- Чудово. Говоріть далі.

Кінчивши розповідати, Холлендорф питає:

- Ви зможете що-небудь зробити?

- Можливо.

- Хто ви?

У Холлендорфа таке враження, ніби ного кілька разів повторене запитання почули добре, але не хочуть відповісти. Таємничий радист зник. І знову виклики Холлендорфа падають у безодню мовчання.

5 годин 23 хвилини (за Грінвічем).

У Берліні.

Повідомлення прийняла радіостанція особливого призначення Радянської Армії в Берліні. Приміщення вмебльоване просто, без претензій. На стінах портрети радянських керівників партії та уряду.

Російський офіцер, сидячи перед радіоприймачем, швидко пише щось на аркушику паперу. Потім викликає чергового і передає йому записку:

- Начальникові бази!

Солдат, віддавши честь, виходить. Офіцер сидить якусь мить замислившись, - його пальці крутять олівець, - потім машинально починає малювати. Малює він погано, його ескіз по-дитячому невмілий: навколо судна розходяться хвилясті лінії, а над ними літак, що везе сиворотку.

- Товаришу лейтенант! - Офіцер від несподіванки здригається: це ввійшов солдат. - Дозвольте відправити записку зв’язковим самокатчиком, чи можна почекати до ранку?

- Треба відправити негайно.

Рука радянського офіцера мне папір з малюнком, зіжмакуючи його в кульку. Офіцер відпускає солдата, різко зауваживши йому:

- Іншим разом, перш ніж увійти, стукайте.

5 годин 30 хвилин (за Грінвічем).

У Берліні. Темпельхоф.

Літак Беллемі приземлився на військовому аеродромі. Оформлення прибуття забрало ще кілька таких цінних для пілота хвилин. Беллемі поспішає у великий зал для пасажирів. Спершу шукає бюро Ер Франс. Воно зачинене. Проте майже всі на аеродромі чули вже про історію з медикаментами. Француз стукав у всі двері, сподіваючись знайти адресата пакета. Але не знайшов нікого, хто захотів би взяти на себе клопіт про посилку. «Зграя ідіотів!» - лютує Беллемі. Потрапивши на комутатор до телефоніста, що пригадує телефонний дзвоник із Парижа, американець не витримує. Хіба той не міг попередити товариша, перш ніж спускатися в бар? Як це так? Йому довіряють важливе повідомлення, а він навіть не потурбувався передати його ні начальникові аеродрому, ні санітарній службі, ні екіпажеві літака, про прибуття якого його попередили! Молодий пихатий телефоніст, який недавно відчував задоволення, відповідаючи різким тоном своїм невідомим паризьким співрозмовникам, не сміє тепер і рота розкрити під шквалом докорів. Тільки почервоніле обличчя й шия виказують його хвилювання. Він не почуває себе приниженим; помилився, вибачається. Але в серці його закипає ненависть, піднімається глуха злоба. Зрештою, всі окупанти варті один одного. Телефоніст пригадує зруйновані бомбардуваннями будинки, вулиці в огні, згвалтованих жінок, розбиті меблі, вкрадені хутра. За все це буде розплата. Настане час, коли загарбникам відплатять за все, і цей теж дістане по заслузі - стусан у живіт. Німець наперед смакує радість помсти. Ось чому він усміхається, тимчасом як Беллемі все ще горлає. Якийсь службовець підходить до лейтенанта-пілота із списком у руці: він відшукав прізвище і адресу Сірне. Француз зупинився в готелі «Ам Зоо».

Беллемі швидко сідає в таксі.

5 годин 35 хвилин (за Грінвічем).

На борту «Марії Соренсен».

Люди посідали на палубі в кружок і розмовляють пошепки, наче змовники. Це й справді щось на зразок змови, яку очолюють Франк і Мішель. Рішення прийняте. На світанку всі вони покинуть корабель. Баркас готовий. У нього покладуть усю провізію, яка є на судні, багаж і запас води, а також спирт.

- Розподілятиму порції я, - вирішує Франк.

Один тільки старий Петер вагається:

- Покинути судно у відкритому морі - це дезертирство,

- Якщо ти не хочеш з нами йти, - заперечує Мішель, - тим краще для нас! Ти - старий. Яка від тебе користь?

- Вік тут ні до чого, - протестує ображений Петер. - Я знаю море краще за всіх вас, бо давно вже плаваю. Тому й кажу про звичаї.

- Звичаї? А чума - звичай? А що радіо не працює і судно зупинилось уночі - це теж звичаї?

- Я кажу тільки, що, перш ніж порушувати дисципліну і тікати, рискуючи стати перед трибуналом, треба поміркувати.

- Щодо мене, то я все вже обміркував. І хлопці теж.

Петер хотів би ще посперечатись, але Франк підходить, розмахуючи величезним кулаком:

- Ти залишишся тут! Ясно? Тебе не візьмемо, коли б ти навіть благав нас. Це вирішено. Тільки не підбурюй інших, бо наживеш ворогів. Зрозуміло?

- Я нічого не кажу, - зітхає переляканий старий. - Ти знаєш, що робиш, і Мішель теж. Ви праві. Я нічого не кажу. Просто думав уголос. Оце й усе.

Мішель, роздратований його нескінченним базіканням, ричить:

- Мовчи!

- Мовчу, мовчу... - повторює Петер, затуляючи рот рукою. - Це правда, я говорю надто багато.

І він іде собі, ледве переставляючи ноги.

Коли Мішель підвищив голос, погляди рибалок звернулись до барака: чи капітан нічого не чув? Треба сподіватися, що ні.

Ларсен стоїть у темній задушливій комірці. Хворі попідводились на матрацах. Вони чіпляються за капітана, за свою останню надію. Юнга схлипує.

- Ну, хлопчику, поводь себе, як мужчина.

Хлопець насилу стримує сльози, однак не може перестати тремтіти й цокотіти зубами.

Тільки один Олаф спокійний. Він бачить, що батько підходить до нього, але його нерухомий погляд не виражає ніякого хвилювання.

Ларсен схиляється над сином, гладить його жорстке волосся, що від поту прилипло до скронь, але на більше не наважується. Олаф, здається, й не помітив його несміливого жесту.

- Зв’язок відновлений. Сиворотка в дорозі.

Капітан заговорив про це тільки для того, щоб порушити нестерпне мовчання, яке залягло між ними, щоб розав’язати розмову. Олаф хотів би зробити вигляд, що не помітив цього, хотів би й надалі вдавати з себе байдужого: мовляв, не варто відповідати батькові, але в нього не вистачає на це сили. Бажання почути надію на одужання, заспокоїтись приглушує и ньому всі інші почуття, навіть неприязнь до батька. Стривожений голос виказує його хвилювання:

- Коли вона прибуде, ця сиворотка?

Питання, яке переслідує всіх на борту. Перед молодим, змученим тривогою обличчям схвильований батько втрачає впевненість, йому хотілося б викликати довір’я у сина, він шукає підбадьорливих слів, що заспокоїли б його, і не знаходить, а брехати не вміє. Тому й говорить пошепки:

- Сподіваюсь, дуже швидко.

Дурна відповідь: йому хочеться дати собі ляпаса. Добре ще, що ти сподіваєшся, йолопе! Кожен сподівається, що сиворотка прибуде швидко. Ларсен хотів би сказати синові зовсім інше: він зробить усе, аби врятувати Олафа. Якби міг замість нього сам захворіти - пішов би на це з радістю. А може, син і без слів зрозуміє, що хотів сказати батько.

Олаф говорить м’яко:

- Ти потурбуйся про Крістіну, коли я...

Він не може кінчити фразу: коли я вмру, - не може вимовити цього жорстокого слова. Невиразний страх захльостує, паралізує його; до горла підкочується К дання. Олаф марно силкується стримати сльози і, засоромившись, одвертається до стіни.

Ларсен ніколи не любив так своє дитя. Він піднімає його на руках так, ніби син маленький, йому пощастило нарешті розбити шкаралупу, що відокремлювала його від інших, полегшити своє серце; його вже ніщо не бентежить.

- Ти не вмреш. Ти одужаєш. Ми повернемося разом додому. І мати спече солодкий пиріг з яблуками, який вона пече кожного разу, коли ти повертаєшся. Я не любив його раніше, але, бачачи, як він тобі подобається, теж полюбив. Ніколи не казав я тобі цього. І мати не знає про це. Бачиш, в яких дурницях зізнаюсь.

- А Крістіна?

- Все буде так, як ти захочеш. Я піду до батьків просити її руки.

Ларсен певен тепер, що він і не міг бажати кращої невістки, ніж та, яку вибрав син.

І Олафова неприязнь до батька теж розтоплюється:

- Будь обережний, не заразись, - говорить він.

Ларсен сміється від радості: це вперше син подумав про нього.

- Ото ще вигадав! В тебе немає нічого. Ти дуже швидко станеш на ноги, ось побачиш. Обіцяю тобі.

Ларсен щиро переконаний, що зможе перешкодити хворобі заподіяти зло синові. Олаф знову з ним - це дає йому безмежну віру в свої сили, віру в майбутнє.

5 годин 30 хвилин (за Грінвічем).

У Берліні.

Курфюрстендам. Широкою пустинною вулицею спускається таксі. Освітлене вікно бара вирізняється світлою плямою серед темних вітрин. Дві дівчини з сигаретами в зубах прогулюються по тротуару; якийсь перехожий читає листа під вуличним ліхтарем. На нього підозріло дивиться поліцай. Мимо проїжджають вантажні машини з ранніми овочами, підводи для перевозки меблів, триколісні велосипеди, пробігають рознощики газет. До станції метро підходять перші, ще заспані пасажири, кілька жінок.

Таксі зупиняється перед готелем «Ам Зоо». Беллемі вискакує з машини.

- Чекайте мене тут.

Таксі чекає їх біля будинку. Шофер, побачивши, що вони спускаються з якимсь пакетом, думає собі: навіщо було американському офіцерові приїздити в східний сектор? Він переконаний, що везе шпигунів.

- Темпельхоф.

Шофер рушає, але на серці в нього неспокійно. Що він скаже східній поліції, якщо їх затримають? Як пояснить, що не має ніякого відношення до цієї афери? Бідолашний шофер не може допитуватись у пасажирів про їхні наміри, перш ніж брати їх у машину. Раптом йому спадає на думку, що його можуть запитати, чи знав він, що везе американського офіцера. Він не зможе заперечити цього, бо чоловік, який сів у його машину в Темпельхофі, був у військовій формі, а потім уже пе-реодягся в готелі західного сектора. «І все ж, - запитають його, - ви привезли його у східний сектор? І стверджуєте, що ви не співучасник?»

Шофер ладен зупинити машину. Він ввічливо пояснить: панам треба взяти інше таксі; той шофер не знатиме, що везе американця. Але тут у нього виникає інша думка. Він сам живе в західному секторі. Якщо офіцер розізлиться та запише його номер, тоді бідолаха Міхель Лорбен знову опиниться на лаві підсудних, але на цей раз уже американці скажуть: «Радянський шпигун - п’ята колона». Якщо ж американця арештують після того, як він вийде з машини, хто зуміє довести йому, що виказав його не Міхель Лорбен? Ох, важко нині бути німцем і жити спокійно!

І от, як у поганому сні, найгірші побоювання шофера справджуються.

Свисток. Шофер навіть не помітив, як під’їхав до демаркаційної лінії.

Він гальмує. Підходять два народних поліцаї і заглядають усередину машини. При в’їзді в східний сектор ніхто не зупинив таксі, а тепер от зупинили, коли в машині цей клятий пакет.

- Що в цій коробці?

- Медикаменти, які ми повинні негайно відправити.

- Куди ви їдете?

- У Темпельхоф.

- Ваші документи?

Так і є, попалися. Що роблять у східній зоні французький пілот і американський офіцер? Пояснення їхні туманні. Беллемі змішує англійські слова з німецькими і цим ще погіршує враження. Кармон говорить тільки по-французьки.

Поліцаї сідають у машину.

- Вези у відділення.

Шофер хотів би пояснити дещо, виправдатись. Але поліцаї досі ні про що не питали його, і він з почуття обережності мовчить. Найкраще для нього - це триматися спокійно. Таксі зупиняється біля комісаріату. Поліцаї наказують обом затриманим вийти з машини. Беллемі весь час тримає пакет у руці.

- Можеш їхати звідси, - каже поліцай шоферові.

Міхель Лорбен, не відразу зрозумівши, про що мова, нерухомо сидить за рулем.

- Забирайся геть! - ричить поліцай.

Цього разу шоферові не треба повторювати: машина зривається з місця і мчить на повній швидкості.

У відділенні поліцаї, що привели Беллемі і Кармона, доповідають начальникові. Той сам допитує арештованих. Потім наказує їм відкрити пакет. Затримані слухняно відкривають. Поліцаї збентежено дивляться на ампули.

Американець иервуеться:

- Ви, покликати командир, ваш начальник, хазяїн... Ми, пояснити... Приводити перекладач... Він зрозуміти... Дуже важливо... Дуже спішно...

Він у відчаї дивиться на стінний годинник: сім годин.

Поліцай заспокоює їх. Військові власті попереджені. Зараз прийде російський офіцер. І, втомившись від їхньої наполегливості, просить зачекати на лаві біля входу.

Вони похмуро сідають,

- Хочете кави? - і пропонує поліцай.

- Можна...

Час іде. Коли б Беллемі не був такий збуджений, то міг би заснути, забувши і про сиворотку, і про «Марію Соренсен». А наступного дня, прокинувшись, опинився б у препаскудному становищі. Що сталося б з його боргом? Картярський борг - борг честі, як то кажуть. У всякому разі Беллемі не має наміру накладати на себе рук. Якщо він не може заплатити, то не платитиме, та й годі. Його виключать із клубу? Ну то й що? Подумаєш, лихо яке! Ніхто не захоче грати з ним у карти? Навряд. Картяр є картяр. Якщо трапиться нагода, жоден справжній картяр не відмовиться од такого партнера. Скажуть, що він не платить програшу? Ну й нехай собі кажуть.

Ні, з цього боку Беллемі не вразливий; його тривожить можливість поразки, можливість бути переможеним у довічному парі, на яке він пішов з життям. Досі він викручувався. Погано чи добре, а завжди влаштовував свої справи. Якщо цього разу він програє, то створиться враження, ніби щастя одвернулось від нього. А якщо він більше не матиме віри в щастя, то не віритиме і в самого себе, а без віри в самого себе... Краще не думати про це. Він повинен виграти, і все тут. Тому Беллемі й не може заснути.

А Кармон весь час думає, навіщо він вплутався в цю справу. В готелі було спокійно, ніхто не просив його супроводжувати Беллемі. Чому він ув’язався за ним? З почуття обов’язку чи людської солідарності? Кармон відвертий сам із собою: він ув’язався за американцем, щоб завтра похвастати пригодою, яку він прикрасив би цікавими подробицями. Вийде захоплююча історія, якщо все закінчиться гаразд: «Коли мене арештували червоні...» Він, звичайно, постарається бути об’єктивним. «Мене затримала народна поліція, - скаже він, - і однак мушу визнати...» В його розповідях завжди звучить еротична нотка, надаючи їм певної пікантності. І цього разу буде так. Еротична нотка - Дора. Але що він міг би розповісти про неї? Що вона, аби уникнути арешту, запропонувала себе Беллемі і йому, прийнявши їх за поліцаїв? Ні, це мелодрама, можуть не повірити, хоча поліцаїв, коли їм доводиться стягувати жінок з ліжка, певно спокушаюсь такими пропозиціями. Кармон дивиться на поліцаїв і заздрить їм. Якби він зміг стати їхнім товаришем, супроводжувати їх... Для Дори Керн треба підшукати іншу версію. Яку саме? Ага! Він пригадує тепер, що в кімнаті було темно, коли Дора впустила їх. Вона відсмикнула завіску, у вікно проник місячний промінь, який освітив її і крізь прозору тканину окреслив обриси постаті. Кармон не звернув тоді на це особливої уваги, бо його більше цікавило знайти Сірне. Тепер він може вишивати візерунки по цій канві. Сперечаючись з нами, - розповідатиме він, - Дора стояла якраз перед вікном. Поки вона говорила, ми могли розглядати її, скільки хотіли. Чи знала вона про це? Жінки, яким він розказував би про це (він приберігав пікантні історії для жінок), стверджували б, що Дора ясно усвідомлювала це і що вона сподівалась таким чином переконати їх, Беллемі і його, відмовитись од наміру арештувати її. «Ви думаєте?» - недовірливо спитав би Кармон. «Ви наївні», - відповіли б вони, збуджені самою лише думкою про те, що якась там жінка зробила так, як їм самим хотілося б зробити, але вони не сміли. Адже як би вони могли так легко повірити, що інша жінка готова віддатися першому-ліпшому чоловікові, коли б самі підсвідомо теж не бажали цього?

Важка чорна машина зупиняється біля дверей. З неї виходить військовий у формі капітана Радянської Армії: коренастий, широкоплечий блондин, наголо побритий; на ногах начищені до блиску чоботи.

Беллемі починає розмовляти з ним через перекладача. Росіянин перебиває:

- Я в курсі справи. Йдеться про сиворотку для траулера «Марія Соренсен».

Беллемі і Кармон застигли від здивування. Офіцер пояснює з гідністю:

- Нас попередила наша спеціальна радіостанція.

- Коли вам відомо, про що йде мова, - втручається в розмову Кармон, - то будьте ласкаві розпорядіться, щоб нам повернули пакет. Ми відправимо його в Осло, звідки санітарний літак повезе його за призначенням і скине на парашуті на судно.

- Ні, месьє, - спокійно відповідає капітан.

- Ви відмовляєтесь повернути нам сиворотку? - протестують Беллемі і француз.

- Відмовляюсь.

- Чому?

- Вона конфіскована.

- Але ж... люди в небезпеці. Вони чекають цих медикаментів.

- Знаю.

- І ви проти того, щоб їм послати сиворотку?

- Цього я не казав.

Беллемі втрачає самовладання.

- Ви глузуєте з нас?

Нічого не відповівши, офіцер звертається до поліцая:

- Віднесіть пакет у мою машину.

Беллемі шаленіє: все, що розповідали йому про росіян, - ніщо в порівнянні з цим! Росіяни - бандити, вороги цивілізації, звірі! Йому хочеться ричати, битись. Кров приливає до голови. Він, американський громадянин, - галасує Беллемі, - не дозволить нього зробити. Його не залякаєш! Радянський офіцер усміхається:

- У нас теж є літаки. І літають вони швидше за ваші.

Беллемі не чекав цього. Він насилу ковтає прокляття, готові зірватися з його губів, не знаходить, що сказати. Дивиться на Кармона. Той усміхається. Можна подумати, що це розважає його, дурня. Американець стискує кулаки. Він із задоволенням затопив би йому в пику. Беллемі ніколи не займався політикою, але пригадує розмови, почуті в кафе й ресторанах під час його рейсів по американських містечках: скрізь говорили про цих фальшивих європейських союзників, що перебувають на утриманні у янкі - платників податку. Краще було б позбутися їх.

Машина рушає, а Беллемі ще нічого не сказав.

Народний поліцай плескає його по плечу:

- Ви вільні.

І цей нібито глузує з нього. Американець ще ніколи так не шкодував, як цієї ночі, що не вміє гідно відповісти. З яким задоволенням він випалив би прямо в лице поліцаєві дошкульне слівце, щоб той аж прикипів до місця! Великі люди в подібних обставинах виголошують історичні слова. Так стверджують принаймні.

Кармон і Беллемі виходять і повертають на широку, обсаджену деревами вулицю. Місто починає пробуджуватись. ГІерші перехожі прямують до станцій метро і зупинок автобусів.

Сильним ударом ноги Беллемі відкинув набік консервну банку. Банка з гуркотом котиться по асфальту. Це виводить француза із задуми. Новим ударом ноги Беллемі відправляє банку ще далі, хоч цим полегшуючи душу.

- Нас розіграли, - бурчить він крізь зуби. - Зграя падлюк... Падлюки... Падлюки...

Беллемі ще довго повторює те саме слово, не знаходячи інших. Він такий смішний у своєму гніві, що Кармон ледве стримується, щоб не зареготати йому прямо в лице.

7 годин (за Грінвічем).

На борту «Марії Соренсен».

Над Північним Льодовитим океаном зійшла зоря.

Рибалки метушаться коло шлюпки. Все вирішено, вони відпливають. Шлюпка спущена на воду, навантажена продуктами. Але в людей не добре на душі. Вони знають, що дезертирують з корабля, покидаючи своїх товаришів. З часом їх паніка трохи вляглася: рибалки стали менше боятися хвороби. За останні години серед них захворів лише один; він пішов у барак до інших хворих. Коли б питання про втечу постало тепер, то, напевне, було б чимало вагань, а так відступати вже надто пізно. Франк і Мішель командують відправкою. За борт спускають останній вантаж.

Старий Петер бродить по палубі, переживаючи в душі справжню драму: він не хотів би відпливати на шлюпці, але й залишатись боїться. Ларсен, якого, здається, не цікавить, що відбувається на кораблі, зачинився в каюті і не виходить звідти.

Петер поглядає на товаришів, як побитий собака. А вони вдають, що не помічають його. Нарешті старий звертається до Мішеля: вони завжди були друзями. У Петера був момент слабості, розгубленості, але він не заслуговує, щоб його кидали. Мішель, прикинувшись глухим, не відповідає. Петер бачить, що надходить хвилина, коли вже буде пізно і вони попливуть без нього. Він розгублюється, стогне, благає, пхикає, по черзі звертається до кожного з рибалок. А ті, збентежені, не сміють заступитися за нього. Нарешті Франк грубо штовхає Петера до шлюпки:

- Сідай. І не набридай нам більше.

- Спасибі. Ох, спасибі. Який ти люб'язний!

- Сідай, кажу тобі, і не скрекочи, як сорока.

Петер хотів би поспитати дозволу сходити за чемоданом, але не наважується, дуже боячись, що Франк змінить свою думку. Старий сідає в шлюпку, яку відносять сірі хвилі. Капітан виходить із каюти, якусь мить дивиться на човен, потім спускається вузькими східцями і прямує до барака хворих.

Читати далі

На попередню сторінку