7 годин 20 хвилин (за Грінвічем).

 

У Парижі.

Беллемі подзвонив Холлендорфові, а Холлендорф викликав Париж. Радянський літак, узявши сиворотку, вилетів з Берліна у напрямі на Осло. Тепер треба мобілізувати норвезькі власті, щоб вони підготували санітарний літак для перевозкн медикаментів на судно.

- Може, ви подзвоните звідси? - запропонував Корб’є.

Лікар відмовився. Треба дзвонити з інституту Пастера - з госпіталя в госпіталь, Роль радіолюбителів закінчилася. Тепер починають діяти офіціальні інстанції.

Мерсьє прощається. Коли він підвівся, усім трьом зробилось ніяково. Між ними встановилося щось на зразок рівноваги, а тепер усе руйнувалося; проте ця ніяковість тривала недовго. Сліпий майже сердечно потиснув руку лікареві, ніби ранок, принісши з собою завершення події, назавжди розірвав узи, якими зв'язала їх ніч. Все якось дивно знову ставало на своє місце. Мерсьє потиснув руку Лоретті:

- До побачення, мадам.

Холодна фраза, байдужий тон. Він сам з подивом прислухається до своїх слів. Лоретта відповіла йому в тон:

До побачення, лікарю. Дуже рада, що знову зустріла нас.

- Я подзвоню нам, - каже Мерсьє.

Очі жінки на мить блиснули. Принаймні так йому здалося. Вона шепоче:

- Гаразд. Подзвоніть. Мені буде приємно.

Йому здалося, що Лоретта розмовляла з ним як співучасниця. Повертаючись до інституту Пастера, він весь час думав про це. В голосі Лоретти вчувався, крім того, ще й жаль. Такий самий жаль відчуває і він, особливо коли згадує, що могло б між ними бути, але не було. Вони немовби доторкнулися до чогось дуже великого, хвилюючого і незвичайного, що мали пережити і з чим більше ніколи не зіткнуться. Вони знову побачаться, Мерсьє впевнений у цьому. Можливо, навіть стануть коханцями. Але їхні стосунки будуть уже не такі благородні, як раніше. Мерсьє і Лоретті довелось би весь час гнатися за міражем, намагатися воскресити взаєморозуміння, що було майже повним. їх незвичайне почуття, коли б вони поступились йому, принесло б їм таке щастя, яке в житті не дається двічі. Мерсьє признається собі, що краще було б забути про все, відмовитись од зустрічей з Лореттою, не губити спогаду, який лише потьмяніє од нових зустрічей. Але це ж романтика! Мерсьє знає це так само добре, як і те, що через кілька годин він не втримається і подзвонить Корб’є. Звична обстановка кабінету, казенна і бездушна, остаточно розсіює нічні видіння.

Мерсьє викликає по телефону Осло і, чекаючи відповіді з госпіталю, просить принести йому каву. Через кілька хвилин слуга повертається з підносом. Пробігаючи очима газету, Мерсьє вмочає печиво в каву. В цей час лунає телефонний дзвінок.

Росіяни добре попрацювали: завдяки їх турботам, госпіталь в Осло вже повідомлений. Санітарний літак чекає прибуття сиворотки в аеропорт. В усій Північній Європі, від Дюнкерка до Копенгагена, від Глазго до Ослбу. всі радіостанції намагаються встановити зв’язок з «Марією Соренсен».

7 годин 30 хвилин (за Грінвічем).

У Брауншвейгу.

Офіцери прокинулись.

Тільки-но лейтенант Беллемі прибув на аеродром, його одразу ж викликали до капітана. Виструнчившись, він слухає, як начальство відчитує його:

- П'ятнадцять діб арешту за спізнення на перевірку.

Що він там меле, цей каштан? Яка перевірка? Беллемі нічого не розуміє. Його провина значно серйозніша. Він вважає за потрібне чесно поправити.

- Я їздив у Берлін, пане капітан. Він хоче ше додати, як сів у військовий літак, не маючи на те ніякого права, як сам для себе написав наказ, але капітан Хіггінс, розлючений, кричить:

- Хіба я питаю вас про шо-небудь? Чому ви перебиваєте мене?

Капітан ше довго говорить, однак Беллемі вже мовчить. З безмежною ніжністю розглядає він червоні вуха, одутлі шоки, глеті вуса, низький лоб. глибоко посаджені очі і багровий ніс капітана. Значить. Хіггінс, цей ненажера і старий дурень, з кого глузують усі. навіть новобранці, дурниці якого повторює кожен, цей постійний об’єкт для жартів, уперше в житті показав свій розум. Люто поводячи очима, почервонівши, капітан сопе, наче тюлень, і ричить задихаючись:

- Як же де так? Ви дозволили росіянам обдурити себе!

Беллемі охоче дав би собі ляпаса.

- Ніколи не прощу собі цього, капітане.

8 годин (за Грінвічем).

В Осло.

Невідомий радист, службовець радіостанції морської служби в Осло, перший встановлює зв'язок з «Марією Соренсен».

Кожні п ять хвилин він повторює, як йому наказано

- Алло. KTX... KTX... чуєтє мене?

Раптом із тиші винккає голос:

Говорить KTX. Слухаю вас.

Радист вимовив позивні сухим, офіціальним тоном.

А голос, який він чує. сповнений тривоги.

- У мене є для вас повідомлення, - каже службовець. - Сиворотка надіслана.

Відповіді нема. Радист говорить далі:

- Не припиняйте прийому. Тримайте зі мною зв’язок. Я повідомлю про відправлення санітарного літака, який привезе вам медикаменти.

8 годин 05 хвилин (за Грінвічем).

На борту «Марії Соренсен».

З вікна капітанської рубки Ларсенові видно, як віддаляється шлюпка. Ось уже від неї залишилась тільки чорна цяточка на обрії. Він хапає рупор, виходить на палубу і щосили кричить:

- Зв’язок установлено! Сиворотка в дорозі! Повертайтесь назад! Повертайтесь!

Але його не чують: шлюпка надто далеко. У бінокль капітан бачить, як рибалки налягають на весла.

Ларсен біжить у склад, риється в шафі. Нарешті знаходить два прапори і, схопивши їх, піднімається знову на палубу. Шалено розмахує прапорами, але марно: втікачі не бачать його сигналів. Раптом у капітана майнула думка: сирена.

Пронизливий гудок роздирає повітря.

На цей раз рибалки почули. Зупиняються і теж дивляться в бінокль. Капітан, стоячи на палубі, знову махає прапорами.

- Він, може, глузує з нас, - бурчить Франк.

Проте люди, які довго плавали з Ларсеном, знають, що він не став би даремно утруднювати себе.

- Чому ж він тоді дає сирену?

- Щось там є.

- Щось серйозне.

- А що коли повернути назад? - наважується спитати Петер.

Мішель спопеляє його поглядом. Старий повісив голову. Але думку вже підхопили інші.

- А чим ми рискуємо? Можна послухати, що він хоче сказати.

- Він не зможе примусити нас піднятися знову на судно, якщо ми не схочемо.

Мішель гнівно протестує:

- Капітан боїться за своє судно, та й годі. Якщо треба буде маневрувати, то сам він не зробить цього, а хворі - не поміч йому.

- А може, він хоче попливти з нами.

Цю думку підказала комусь неспокійна совість; але ніхто не вірить, щоб Ларсен міг так несподівано міняти свої рішення.

Суперечка триває ще кілька хвилин. Проте якщо вже більшість дійшла до думки про повернення, то й інші неминуче приєднаються до них. Попри всяке сподівання Франк, зрештою, теж погоджується з думкою більшості, і шлюпка повертає до судна.

Капітан, побачивши, що рибалки пливуть назад, перетинає палубу і заходить у барак. Хворі, почувши сирену, зрозуміли: щось відбувається. Відколи їхні товариші покинули корабель, вони впали у відчай і навіть не скаржаться більше. Чекають смерті. Ларсен підходить до сина:

- Зв’язок відновлено. Літак ротк у дорозі, везе сиворотку.

Олаф слабо усміхається.

- Буде вже надто пізно.

- Ні, зовсім не пізно. Ти одужаеш, всі ви будете здорові. Ви врятовані. За годину встанете на ноги.

Хворі попідводились на постелях. Вони ще не все зрозуміли, не відразу повірили в нову надію на врятування.

- А чому ж усі інші відпливли на шлюпці?

- Тому, що дурні. Але вони вже повертаються: почули сирену.

В Олафа зовсім немає сил. Голова його знову падає на подушку, в очах мутніє, руки тремтять. Батько одвертає очі, виходить. Проте криза вже минула. Олафові більше не загрожує небезпека. І Ларсен знову бере себе в руки. На палубі роздумує: що ж йому тепер робити? Тільки чекати. Він дивиться на небо. Ще дуже рано, щоб прибув літак. Тим часом підходить шлюпка, ковзаючи по сірій поверхні моря. Бунтарі повертаються на корабель. Усе стає на своє місце. Він знову капітан, єдиний хазяїн на судні після бога. Протягом ночі стався розрив, порушилась рівновага в стосунках між ним і ного людьми. Вони вислизнули з-під його впливу. Ларсен не може докоряти їм за це, бо сам винний: не зумів зберегти свій авторитет. Злякався за сина, відпустив поводи.

Тепер настає день. Ранкове світло розсіює нічні непорозуміння. Щоб знову взяти екіпаж в руки, капітан обходить судно. Спускається в кубрик: там справжнє безладдя, що свідчить про поспішність утікачів. Тільки один чемодан валяється на койці: Петер не мав часу забрати його з собою. Койки хворих, на яких немає матраців, доповнюють враження катастрофи. Переступаючи через папери, одяг, особисті речі, що валяються на підлозі, Ларсен проходить по коридору в трюм, у машинне відділення. Тут він теж знаходить сліди божевілля, що охопило людей: запаси продуктів пограбовані, шафи опустошені.

Коли шлюпка причалює до судна, Ларсен ще в трюмі. Здивовані, що його не видно, рибалки піднімаються на судно. Дехто вже був на палубі, коли капітан з’явився на верху сходів, що ведуть із трюму. Він мовчки дивиться, як один за одним, повільною процесією рибалки мовчки піднімаються по вірьовочному трапу. Вони відчувають себе винними і навіть не намагаються захищатися. Вони дезертирували, а таких вчинків не прощають. Капітан наближається до них. Група рибалок розступається, звільняючи йому прохід. Коли він підходить до Мішеля і Франка, до заправил, усі інші шарахаються од них, як од зачумлених.

Ларсен пильно дивиться на кока:

- Ти вчинив усе це через кота?

Той, признаючись, ледь помітно киває головою.

Капітан піднімає руку і щосили кілька разів підряд б’є Мішеля по щоках. Той навіть не поворухнувся. Настає черга Франка. Винні зносять покарання пасивно, мов неживі. Вони знають, що винні, у них нема підстав обурюватись - самі заслужили таку відплату. Якби їм довелось пояснювати свою поведінку, то вони б призналися, що й самі не розуміють, як змогли наважитись на такий вчинок. Здається, побої їх майже заспокоюють; для них - це ознака того, що все приходить до норми, що приступ божевілля минув. Крім того, вони надто довго жили з Ларсеном, знають його і підсвідомо відчувають, що він кінець кінцем простить їх. Насправді ж, якщо Ларсен і збирається простити їх, то не через поблажливість, а тому, що в глибині душі й сам почуває себе трохи винним: найперший обов’язок капітана - зберігати спокій, розсудливість і тримати людей у руках.

- Відправте їх у трюм.

Десяток рук штовхають Мішеля і Франка до сходів. Ті не чинять ніякого опору. На кораблі відновлюється порядок.

8 годин 20 хвилин (за Грінвічем).

В Осло.

В аеропорту в Осло розігрується один з останніх епізодів події, що почалася з заклику, кинутого «Марією Соренсен» по радіо і прийнятого в Африці. В ньому беруть участь зовсім інші особи.

Пілот Радянської Армії одержав наказ відвезти пакет з медикаментами в Норвегію і там передати його на санітарний літак. Про його прибуття вже повідомлено. Його чекають. Усю дорогу пілот співав. Мотив, почутий ним в одному берлінському кафе, так врізався в пам’ять, що він ніяк не може позбутися його. Сто, двісті, п’ятсот разів повторює він одне й те саме. Слова пісні йому невідомі. Але він придумав свої, російські. Вийшло не зовсім змістовно, проте слова добре лягли на мелодію. А пілотові більше нічого й не треба. Цей щасливий хлопець найбільше в світі любить дві речі: музику й механіку. Ставши льотчиком, він знайшов своє щастя в житті.

Маршрут Берлін - Осло недалекий. Ось уже внизу, під літаком, вимальовується великий прямокутник площадки для приземлення.

Радянський пілот вручає дорогоцінний пакет службовцеві Червоного Хреста, невисокому на зріст, вусатому чоловікові, який, довго чекаючи літака на свіжому повітрі, простудився і кашляє. Він односить пакет пілотові санітарного літака. Поки пілот вкладає пакет у водонепроникний контейнер і заводить літак, службовець Червоного Хреста поспішає в бар і замовляє собі гарячий грог. Потираючи руки, він тулиться до грубки, щоб зігрітися. Один з товаришів пропонує йому сигарету; він спочатку відмовляється, потім, передумавши, закурює, сподіваючись нагрітися. Але насправді тільки закашлюється від цього. Тривале очікування на аеродромі, на вітрі, міцний грог, що викликає сльози на очах, нежить, від якого він тупіє, - оце й усе, що залишиться у нього в пам’яті на згадку про врятування рибалок.

Пілот санітарного літака майже такого ж віку, як і радянський пілот, - йому двадцять сім років. Він теж білявий. У них приблизно однакові смаки: механіка, музика і танці. Норвежець Свен любить також лижі і політику: він активний працівник профспілки, соціал-демократ. Свен з підозрілою цікавістю оглянув МИГ - машину росіянина. Але він - пацифіст, тому відчуває не ворожість, а просте недовір’я. Йому хотілося б поговорити з радянським пілотом, проте в обох немає часу. Свен повинен зараз же летіти і скинути на парашуті сиворотку для судна. Завдання важке, але він уже не раз справлявся з такими дорученнями.

8 годин 30 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполі.

Коли був установлений нормальний радіозв’язок, реле стали непотрібні.

Розбирають і приймач Доменіко. Комісар Іпполіто збирається виїжджати, забравши з собою й арештованого - дона Доменіко.

- Куди ви його везете? - протестує Кармела.

- Куди ж іще, як не в тюрму.

Кармела стає коло дверей, рішуче загороджує вихід поліцаям:

- Ви не зробите цього!

- Спитаю в тебе дозволу! - бурчить комісар, силкуючись відсторонити її.

- Це ж лише завдяки йому ви змогли врятувати людей на судні.

- Нехай він викличе їх свідками на суд.

Батько спостерігає цю тяжку сцену з незворушним спокоєм. Він завжди такий: якщо не може потопити противника в хвилях своєї красномовності, то надіває на себе маску благородної гідності. Дон Доменіко зневажливо дивиться на поліцаїв, що силкуються відтягти Кармелу од дверей. Дівчина відбивається, чіпляється за одвірок, дряпається, лається. Чоловіки задоволені, що нарешті можуть дати волю рукам, - дівчина всю ніч поводила себе визивно. Вони з радістю тиснуть Кармелу, тягнуть, мацають її. Вона відбивається, а поліцаї раді поторсати її ще трохи. Боротьба скидається більше на веселу дружню метушню, ніж на бійку. Нарешті поліцаям удалося відштовхнути Кармелу. Д’Анжелантоніо спускається по сходах слідом за комісаром. Але від Кармели не так легко відкараскатись. Розтріпана, задихана, біжить вона слідом за ними, не перестаючи докоряти їм, закликаючи у свідки сусідів, які виходять із квартир, заповнюючи площадки на сходах і. подвір’я.

- Вони забирають мого батька! Він невинний! Він тільки відповів на заклик судна, що перебуває в небезпеці. Рибалки врятовані завдяки йому, а його тепер арештовують!

Поліцаї, звиклі до протестів, не слухають її, штовхають в’язня до машини. Але невеличкий натовп людей у халатах і пантофлях, з бігуді на головах, хвилюється.

- Що зі мною станеться? - стогне Кармела, заламуючи руки точнісінько так, як це роблять героїні кінофільмів.

- Справді, що станеться з цією дівчинкою? - підтримує якась співчутлива кумася.

Лунають інші голоси:

- Дон Доменіко - чесна людина.

- Ми всі знаємо його.

- Ви не можете арештовувати «доктора».

- Він нічого не зробив.

- Заткніть пельку! - гримає комісар. - Вас не питають.

Грубий окрик комісара відновлює тишу. Кармела змінює тактику. Стає навколішки перед Іпполіто:

- Вибачте йому, пане комісар. Він більше не буде, обіцяю вам.

Сусіди хором підтримують її:

- Простіть його.

Іпполіто намагається підвести дівчину. Вона не хоче зрушити з місця. Поліцаєві все це починає набридати.

- Я не можу.

- Якщо захочете - зможете. Ви начальник.

Знову втручається хор:

- Якщо захочете - зможете. Звільніть його.

- А ви чого сунете сюди носа? - ричить комісар.

Проте поліцаї, що збирались посадити д’Анжелантоніо в машину, завагались. Дон Доменіко, який досі ні в що не втручався, вирішує, що настав момент вийти на сцену. Мов справжній актор, він говорить поважно, щирим тоном:

- Даю вам слово, пане комісар, що ніколи більше не користуватимусь радіоприймачем.

- Як же ти зміг би користуватися ним? - глузує поліцай. - Невже думаєш, що я залишу його тобі?

Але «доктора» цим не зіб’єш. Він спокійно тягне своєї:

- Приймач був для мене радістю і втіхою у злиденному житті. Та якщо ви підозрюєте, що він може служити для здійснення незаконних цілей, я готовий одразу покласти край вашим підозрінням...

- Гаразд, - обриває його Іпполіто. - Дозвіл у тебе був?

- Не було.

- Чудово. Я конфіскую приймач, а тобі вліплю штраф.

Дон Доменіко ще не зрозумів. Він хоче й далі говорити на свій захист, але трохи збентежений сердитим і водночас іронічним виразом комісара. Кармела, зрозумівши швидше за батька, кричить:

- Спасибі, пане Іпполіто!

Вона цілує йому руку і на цей раз ласкаво дозволяє підвести себе. Поліцай поплескує її по щоці - батьківська ласка. Але Кармела не помиляється щодо цього: вона розуміюче усміхається.

- Який він милий! - коментують сусіди.

Іпполіто, розлючений, що не зміг краще приховати свої почуття, повертається до Кармели спиною.

- Ви ще побачите, який я милий, - бурчить він, сідаючи в машину. - Спробуйте попасти до мене в руки... іншим разом, коли не буде корабля, який треба рятувати.

Всі поліцаї посідали в машину, вона рушає.

Доменіко дивиться, як машина, просуваючись у натовпі, виїжджає з двору, потім зникає на вулиці. Тоді д’Анжелантоніо випрямляється на весь зріст і благородним тоном наказує дочці:

- А тепер додому... Швидко!

Лукаво поглянувши на Дженаро, вона слухняно йде. Сусіди підходять і мовчки тиснуть руку «докторові»; він дякує їм сердечно, з гідністю.

Дженаро стоїть трохи осторонь. Дон Доменіко робить йому знак підійти, потім кладе руку на його плече:

- Прийдеш до мене завтра.

А сусідам:

- Рекомендую вам жениха Кармели.

8 годин 35 хвилин (за Грінвічем).

У Зобрі.

В'їхавши в село, джип Дорзіта повільно просувається крізь натовп, що дедалі збільшується; попереду йде жандарм, намагаючись відтіснити зівак. Перед хатиною Луазо машина зупиняється. З неї виходить Етьєн. І одразу ж зчиняється тиснява. Родичі, друзі, знайомі, сусіди оточують його, обнімають, тиснуть руку. Поздоровляють. На порозі хатини його мати, теща і півдюжини беззубих етарух підносять йому немовлятко. В хатині усміхається дружина, тут же кривляється й чаклун. Звідусіль лунають сміх, пронизливий свист, крик. Панує радісна метушня, що воскрешає найдавніші африканські звичаї.

- Дівчинка, - каже мати. - Як ти назвеш її?

- Марія Соренсен.

Старухи протестують, усі говорять одночасно:

- Марія - це ім'я, а Соренсен - нічого не означає.

Але Етьєн непохитний:

- У неї буде подвійне ім’я - Марія Соренсен.

Дорзіт іде додому, але одразу ж повертається назад.

Прокладає собі дорогу серед тубільців і бере Етьєна за руку:

- Ходімо звідси, макако...

Він тягне його до свого дому. Нічого не розуміючи, Луазо йде слідом за ним.

Зайшовши в спальню, плантатор указує Етьєнові на приймач:

- Про нас говорять по радіо, слухай.

Диктор саме оголошує:

- Сьогодні вночі рибальське судно «Марія Соренсен», що плавало в Льодовитому океані...

8 годин 36 хвилин (за Грінвічем).

У Брауншвейгу.

Комфортабельна кімната з важкими меблями. Крісла, оббиті темним оксамитом, цупкі обої, чорне дерево, різноманітні дрібнички, усі як одна некрасиві. Беллемі в піжамі. Для чого вставати, коли він під арештом? У попільничках повно недокурків, майже скрізь валяються ілюстровані журнали. На нічному столику - детективний роман, відкритий на двадцятій сторінці. Беллемі невеликий читака. На письмовому столі розкішний сніданок: яєчня, бекон, хліб, масло, молоко і кава. Беллемі наливає собі чашку: трохи окропу потрапляє на палець. Він кривиться. У двері стукають.

- Увійдіть, - відповідає офіцер гучним голосом.

 З’являється денщик. У нього лукава фізіономія нью-йоркського хлопчака. Він віддає честь, вручає конверт. Беллемі бере лист і зневажливо кидає:

- Можеш іти.

Потім розпечатує конверт. На папері написано великими літерами тільки одне слово: «Квити» - і чотири підписи.

Беллемі знизує плечима. Невже він справді виграв парі? А втім, це не має значення. Він знав, що товариші відмовляться од свого боргу. А через те що він чекав цього, звістка не дає ніякого задоволення. Він не відчуває полегшення, бо давно вже перестав турбуватися про цей борг. Що можна робити, коли ти мусиш відсидіти п’ятнадцять діб удома? Беллемі підходить до вікна, дивиться на вулицю. Але розглядати перехожих зовсім нецікаво і неприємно. Навряд чи можна сподіватися, що це видовище розважить його.

Беллемі знову повертається до ліжка. Може, поспати? Загалом, це єдиний вихід — спати всі п’ятнадцять діб. І пити. Він відчиняє шафу: залишилось чотири пляшки віскі. Небагато. Треба буде поновити запас.

Вмикає радіо. Диктор читає повідомлення, яке в цей же час слухає Дорзіт у далекому Конго:

- ...Вони потребували невідкладної медичної допомоги. На жаль, жодна з сусідніх радіостанцій не чула їх. Капітан Ларсен пережив чимало тривожних годин, перш ніж...

8 годин 37 хвилин (за Грінвічем).

У Брауншвейгу.

- Поспішай Гансі, - кричить батько.

У Холлендорфа, коли він розмовляє з сином, особливий тон: трохи повчальний, сповнений невиражених докорів, - батьківський тон.

- Я готовий, - каже напіводягнений хлопчик, з’явившись на порозі.

- Де твій ранець?

- Ось.

Батько перевіряє книжки, зошити, а Гансі тим часом зашнуровує черевики.

- Тобі не дуже хочеться спати? - питає батько.

- Трохи хочеться.

- Сподіваюсь, тебе не спитають сьогодні. Можеш сказати своєму вчителеві, що цієї ночі ти повинен був виконати надзвичайно важливе доручення.

- Не турбуйся. Я знаю уроки, як-небудь відповім.

- Тоді йди. Не запізнюйся.

Гансі натягує пальто, бере ранець під руку:

- Їсти мені ніколи.

- Візьми хоч бутерброд.

Хліб з маслом лежить на маленькій тарілочці. Гансі бере його, цілує батька і виходить.

- Обережно переходь вулицю, - напучує Холлендорф.

Гансі не відповідає. Щоранку батько повторює йому одне й те саме. Набридло вже.

Зайняті цією маленькою щоденною церемонією виряджання в школу, ні батько, ні син не чують радіо, хоча воно ввімкнене. А диктор розповідає про їх подвиги:

- ...радіолюбителі, встановивши реле від Африки до Франції, від Німеччини до Норвегії, утворили таким чином чудовий ланцюг людської солідарності...

8 годин 38 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

У квартирі Корб’є ввімкнено радіоприймач. Сліпий і його дружина ще не сплять. Сидячи в кріслах, слухають.

- Треба було встановити зв’язок з Інститутом Пастера. Лікар Мерсье прийшов до мікрофона...

Чоловік із зусиллям повертав голову. Відтоді як лікар поїхав, він не обмінявся з Лореттою й десятком слів. Вони знову опинилися віч-на-віч одне з одним, у звичній атмосфері, лише на мить порушеній присутністю третього. Чи залишить нічний епізод глибокі сліди в їхньому житті, чи не порушить нестійку рівновагу їх існування? Він позначиться на них, це безперечно, але чи зможуть вони примиритися з присутністю цього нового фактора в їх житті, навіть якщо гострота його з часом притупиться, згладиться? Для цього потрібно знати, як буде розвиватися далі ця нова ситуація. Образ лікаря Мерсьє, ставши між ними, може послужити чоловікові приводом для ревнощів, зброєю, якою він користуватиметься, щоб мучити дружину, гострою приправою в їхніх щоденних стосунках. В уяві Лоретти він може стати ніжним коханцем, витонченим і пристрасним, слухняним героєм її найсміливіших мрій.

Зараз усе ще можливо, віяло рішень широко розкрите. На чому зупиниться доля? Чи побачимо ми, як Корб’є, божевільний від ревнощів, примушує дружину порвати з коханцем, чи уб’є він лікаря, чи, навпаки, зробиться поблажливим чоловіком, якого буде лише збуджувати таємне хвилювання, що порушуватиме їхнє одноманітне життя? Можна також уявити собі, як Лоретта, поступившись і одразу ж пошкодувавши, що виявила таку слабість, вимолює пробачення у свого чоловіка, або, нестримно закохана, тікає до коханця, або спокійно й відкрито втішається щастям, ділячи себе між чоловіком і коханцем.

Жоден з двох, звичайно, не може дивитися на речі з такою грубою відвертістю. Вони думають про це, але напівдорозі їх зупиняють різні табу, не даючи їхнім намірам визначитися точно.

- Лоретто, - питає раптом чоловік, - що ж усе-таки було між тобою і Мерсьє, коли ви разом проводили літо?

- Абсолютно нічого.

- А флірт усе-таки був?

- Здається, він залицявся до мене. Можливо, був трохи закоханий.

- Оце й усе?

- Все, клянусь тобі. Жоден чоловік не подобався мені тоді.

Вона щаслива, що може бути такою щирою. Проте була б, мабуть, менш відвертою, коли б він запитав її про теперішні почуття. Але він не питає. Напевне, тому, що побоюється її відповіді. Збентежена Лоретта незграбним рухом торкнулася шнура від радіоприймача; почувся тріск. Поль сухо зауважує:

- Не чіпай приймача, будь ласка.

Запала тиша, яку порушує тільки голос диктора:

- Тепер справа знаходиться в руках властей. До корабля, якому загрожує небезпека, звідусіль поспішає допомога.

8 годин (за Грінвічем).

У Парижі.

В інституті Пастера за справу взялась адміністрація. Роль Мерсьє закінчилась. Йому нічого більше не залишається, як лягти спати після безсонної ночі.

По дорозі його зупиняє завідуючий господарством інституту.

- Я хочу поговорити з вами, лікарю.

Мерсьє йде слідом за ним до канцелярії. Він не часто має справу з цим вузькоплечим, ще не старим чоловіком з пом’ятим обличчям, у надто довгому або дуже короткому одязі; про нього кажуть, що він активний член крайньої правої партії. Іноді до нього в інститут заходять якісь особи, і санітари, які розходяться з ним у політичних поглядах, ставляться до нього підкреслено вороже. Завідуючий господарством має дуже збентежений вигляд:

- Прошу вибачити мене, лікарю. Це чисто службова формальність. Цієї ночі ви видали сиворотку. Як я повинен записати в звіті?

Мерсьє збирався вже відповісти з обуренням, але завідуючий господарством випереджає його:

- Я в курсі справи, лікарю. Всі тільки про це й говорять. Ваш вчинок можна зрозуміти. Але ж зрозумійте і мене, це не моя вина, є правила. Не я вигадав їх і, звичайно, не ви. А коли вже вони існують, я зобов’язаний додержувати їх. І особливо стежити, щоб інші їх виконували:

- За правилами я не повинен був відсилати сиворотку хворим?

- Я не це хотів сказати. Ви послали її не звичайним шляхом, не за правилами, не через експедицію. Я розумію, ви не могли інакше зробити, бо вона прибула б надто пізно. Проте ви змушені були передати її особі, яка ло деякої міри є приватною, неофіціальною. Ви розумієте, що я хочу сказати?

- Я не мав права зробити це?

- Та ні ж бо, ні, ви мали повне право. Тільки особа ця повинна була б заплатити.

- Але ж це не для неї...

- Згоден, не заперечую. Проте цій особі могли б дати розписку, за якою вона потім одержала б назад свої гроші. А для адміністрації я мав би два бухгалтерські документи. Це було б за правилами. Звичайно, якщо ви не хочете...

- Хто вам сказав, що я не хочу?

Мерсьє витягає з кишені бумажник.

Трохи пізніше, уже виходячи, він знаходить у кишені свого пальта записку, яку сунула йому Лоретта. Читає: «Спасибі». Мне її, робить з неї кульку, кидає на вулиці в грязюку. У нього раптом виникає враження, що безглузда дріб’язковість завідуючого господарством зруйнувала його роман з Лореттою. Він, звичайно, подзвонить їй завтра, можливо навіть сьогодні, але все доведеться починати спочатку. Все, що лишилося від нічних мрій, зникло разом з цим клаптиком паперу.

8 годин 45 хвилин (за Грінвічем).

На борту «Марії Соренсен».

Пілот санітарного літака завжди має в кишені жувальну гуму і в польоті весь час жує її. Над сірим одноманітним морем тягнеться клоччя туману. Пілот летить зараз над «Марією Соренсен», рибальським судном, про яке говорять цієї хвилини усі радіостанції світу.

 На палубі найпершим помітив літак натренованим оком старий. Він сказав про це товаришам, усі зібрались докупи і подають сигнали.

Пілот викликає:

- Капітане Ларсен! Зараз скину сиворотку. Ви готові?

- Готовий!

- Увага!

Літак знижується, описуючи дедалі менші кола. Пілот має намір пролетіти над самою палубою. Парашут готовий. Пілот перевіряє ремінці, якими застебнуто контейнер.

На палубі люди з тривогою стежать за діями літака. Бачать, як він спускається все нижче й нижче. Ось уже до води залишилось триста метрів, двісті, сто, п’ятдесят. Раптом од літака відокремлюється парашут, розкривається і починає плавно спускатися; до нього міцно прив'язаний вантаж: ампули з сивороткою. Двері барака відчинились. Хворі підповзли до самого порога, аби на власні очі побачити, як прибуває пакет, що покладе край їхній тривозі.

- Капітане, - каже пілот, - я повертаюся назад. Що передати від вас на базу?

- Скажіть їм спасибі. І спасибі всім, хто допомагав нам.