0 годин 47 хвилин (за Грінвічем).

У селі Зобра.

Бригадира несподівано розбудив телефонний дзвінок. Той довго не може зрозуміти, про що говорить йому інженер з шахти Тітюї. Нарешті обличчя його проясніло. Йдеться не про якогось там ворога, а про те, щоб дати звичайну довідку.

- Ні, пане інженер, дружина Луазо ще не народила. Звідки я знаю? А тому, що мені чутно, як вона ще й досі кричить. Ні, пане інженер, не думаю, щоб це був уже кінець... Звідки я знаю? Вона кричить ще не досить сильно. У мене троє дітей. Слухаю, пане інженер. Повідомлю вас одразу ж.

0 годин 48 хвилин (за Грінвічем).

У Тітюї.

Лаланд вішає трубку і всміхається. Луазо теж усміхається на весь рот. Сміється Дорзіт сміється Ван Ральст, показуючи жовті від тютюну зуби.

 - Зв'яжіться знову з «Марією Соренсен», - лунає з приймача голос радіотехніка італійської поліції.

0 годин 50 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсен".

Кіт прокинувся. Повільно потягується, треться об ніжку дивана.

 У двері стукають:

 - Ввійдіть! - кричить Ларсен.

 До каюти заходить високий блідий чоловік з ясними, трохи виряченими очима. Капітан і Олаф одразу зрозуміли: Конрад теж захворів. На його одязі ще видно сліди від недавнього блювання.

 - Спусти штани.

 Хворий показує живіт, роздутий, вкритий плямами. На стегні - характерна пухлина.

 - Сідай.

 Конрад слухняно сідає на стілець. Тепер він ще більше зблід. Очі пусті, без будь-якого виразу. Брудний рушник, обкручений навколо голови, розв'язався і впав, але він, здається, не помічає цього.

 - Боляче? - запитує капітан, натискуючи пальцем на плями. Хворий не реагує. Значить, не боляче.

 - Пити, - просить Конрад.

 Олаф бере глечик і виходить на палубу, де є кран. Рибалки мовчки дивляться на нього.

 - Віднесіть у барак другий матрац, - наказує Олаф. Повернувшись до каюти, він підходить до хворого і, стараючись не торкатися його, ллє воду в спраглий рот. Конрад протяжно зітхає і підводиться.

 - Зможеш дійти до барака?

 Конрад повертається до капітана. Вперше, відколи він зайшов, погляд його оживає. В очах - тваринний жах. Ларсен відводить очі:

 - Я зобов'язаний тебе ізолювати. Так вимагає статут.

 У капітана з'явилась потреба виправдатися. Значить, він серйозно стривожений. І яке жалюгідне виправдання! Ларсен посилається на статут! Такого ще ніколи не чули.

 Але капітан уже оволодів собою:

 - Ну, йди.

 Чоловік, спотикаючись, виходить із каюти. На палубі рибалки розступаються, даючи йому пройти, і проводжають його поглядом аж до барака.

 Тимчасом Олаф тривожно запитує у мікрофон:

 - Яка у них хвороба?

 По ланцюжку, від передавача до передавача, біжить відповідь лікаря:

 - Я не можу встановити діагноз, поки нема остаточних результатів досліду, проведеного з котом.

 Кіт починає ходити по каюті.

0 годин 55 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполі.

Щоб подолати нудьгу, комісар, д'Анжелантоніо і два поліцаї почали грати в карти.

 - Яка ж у них хвороба? - задумливо питає Доменіко.

 - В усякому разі, - зауважує радіотехнік, - не хотів би я бути в їхній шкурі.

 - Ну що, будемо грати чи базікати? - ущипливо перебиває їх комісар.

 Кілька хвилин чути тільки ляскання карт об стіл та вигуки гравців. З кухні входить Кармела з підносом у руках. Знаючи обов'язки господині дому, вона приготувала каву для всіх.

 - Чашечку кави, комісаре?

 Іпполіто дивиться їй прямо в очі. Однак нічого не може прочитати в них, крім душевної чистоти й наївності, йому дуже хочеться шпурнути чашку їй в лице, але він розуміє, що це нічого не дасть. Він бере каву й щось бурмоче, ніби дякує. А сам собі дає слово коли-небудь зустрітися з Кармелою і відплатити їй тією ж монетою. А втім, він багато бачив таких, як вона, дівчат, і добре знає, чим вони кінчають.

 Кармела ж, здається, ні на хвилину не замислюється над своїм майбутнім. Вона підходить до батька, нахиляється. При цьому відкриваються її округлі груди, На які скоса поглядають поліцаї.

 З приймача несподівано лунає голос Лаланда:

 - Судно передає, що кіт виявляє деяку нервозність.

 - Повідомлення прийняте, - каже технік і, переходячи на передачу, викликає: - Алло, Париж... алло, Париж... Ви чуєте мене? Переходжу на прийом.

 Корб'є відповідає:

 - Чую. Переходжу на прийом.

 - Судно передає, що кіт виявляє деяку нервозність.

1 година (за Грінвічем).

У Парижі.

Лікар Мерсьє швидко щось записує.

 Лоретта читає, зазираючи через його плече. Він різко обертається, і жінка червоніє так, ніби її застукали на чомусь непристойному: вона викрила себе, їй здається, - лікар зрозумів, що, схиляючись над ним, вона уступила непереборному бажанню фізично наблизитися до чоловіка, торкнутися його.

 - Це серйозно? - питає вона, щоб приховати своє збентеження.

 Він не відповідає. Тільки одна вона усвідомила, що сталося. Гі не глянув на неї, навіть не чув її запитання; всі думки його повністю зосереджені на визначенні діагнозу, - це важка відповідальність, про яку він ні на мить не забуває. Лоретта проклинає невідомих співрозмовників, які забирають від неї увагу Гі, але вже за хвилину захоплено стежить, як Мерсьє, ставши перед мікрофоном, наказує зв'язковим точно передати докладні запитання, які він щойно написав на аркушику.

1 година 5 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсен".

На палубі рибалки, притиснувшись носами до ілюмінаторів, стежать, як зачаровані, за котом. Кіт кружляє на місці. Спочатку повільно, потім дедалі швидше. Шерсть на ньому наїжачується. Очі світяться, мов жар. Ларсен з тривогою запитує себе, чим усе це закінчиться. Він переживає зараз найважчий момент за весь час плавання. Все звалилось на нього одразу: він далеко од свого порту, ізольований магнітною бурею, до того ж почуває себе беззбройним перед невідомою хворобою.

 Ларсен добре знає своїх людей, бачить, як наростає в них глухий протест. Вони бояться, а перед панікою розум безсилий. Дисципліна ще трохи стримує їх. Проте досить якоїсь дрібниці - і дисципліна розвалиться. Що він тоді робитиме?

 Кіт кружляє, мов божевільний. У нього гарячка. Олаф зустрівся поглядом з Мішелем. В очах кока така палка ненависть, що в Олафа мурахи побігли поза спиною. Кок здатний убити його. Старий дурень, цей Мішель... Женився пізно на дуже некрасивій, зате надто молодій жінці, яка зробила його посміховищем усього села. Мішель покинув роботу на консервному заводі і знову почав плавати, щоб більше її не бачити. Але жалування своє посилає їй регулярно. На кораблі його поважають. Це рибалка, який знає своє ремесло. Він ніколи ні з ким не свариться. І скрізь тягає за собою кота. Хто б міг подумати, що він так звикне до нього? Тварини залишаються тваринами, а люди є люди. Однак Мішель дорожив котом більше, ніж жінкою. Це, звичайно, зрозуміло після всього, що сталося між ними. Він любить кота понад усе на світі. І Олаф здогадується, що саме на нього обрушиться гнів кока. Це несправедливо. Але винуватити Мішеля не можна, бо це ж Олаф звелів забрати від нього кота. Кіт стрибає на меблі, кидається з одного кінця каюти в інший.

 По довгому ланцюгу радіозв'язку із уст в уста передаються короткі повідомлення Олафа.

 Нарешті кіт падає біля дивана.

 - Він знесилився, - каже Ларсен.

1 година 10 хвилин (за Грінвічем).

 У Неаполітанській затоці.

Гра припинилася. Покинуті карти лежать на столі незвичайними багатоколірними плямами. Безладно стоять порожні чашки з-під кави. На одній із них широка червона смуга - слід губної помади Кармели. Дівчина ще в халаті, але губи вже знову нафарбовані. Вона єдина, що неуважно слухає радіо.

Незабаром Дженаро прийде на побачення. Що воно буде? Кармела боїться не батька, а Дженаро. У нього, певно, немає ніякого бажання натрапити на поліцаїв. Вона знає, що не владна над своїм нареченим: занадто він красивий і самовпевнений. Він міг би мати будь-яку з дівчат, коли б захотів. Віддаючись йому, вона сподівалася, що це прив'яже його до неї остаточно. До деякої міри це їй удалося: Дженаро - людина порядна, відчуває себе зв'язаним словом, яке дав їй. Та це слово - нові пута для Кармели, а для хлопця - нове право на неї. Дженаро тепер упевнений: вона не покине його, що б він не зробив. І він користується цим. Коли-небудь хлопець одружиться з нею, але все життя вона буде його рабинею. Дженаро стане повноправним хазяїном, а їй доведеться бути завжди вірною йому. Кармела скорилася своїй долі. Усі чоловіки в їх селі однакові. Така вже доля жінок - бути обдуреними. Проте... в цій кімнаті п'ять чоловіків, і серед них нема й одного, який би протягом усього вечора не намагався показати їй, що вона бажана йому. Кармела не така вже наївна, вона дуже добре розуміє, що ховається за похмурим виглядом і грубою манерою комісара. Вона звикла до залицянь і часто розважається, викликаючи їх. А що тут такого? Вона належить Дженаро.

 Поліцейський радіотехнік передає нове повідомлення: котові стає все гірше й гірше.

 Доменіко з огидою кривиться:

 - Ненавиджу, коли мучать тварин.

 Іпполіто дивиться на нього з іронією. Але до доктора це не доходить. Він завжди все в житті сприймав серйозно і тому постійно лишався за бортом: дійсність вислизала од нього, поки він ганявся за її примарою.

1 година 12 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Мерсьє вкрив нотатками аркуш паперу, що лежить перед ним. Думки лікаря напружені, він усвідомлює серйозність діагнозу, який має установити. І все ж його хвилює пристрасне захоплення Лоретти. Він не може примусити себе залишатися байдужим, а Лоретта навіть не намагається приховати своє збудження. Вона чекає закличного жесту лікаря з таким явним нетерпінням, що обличчя Гі аж пашить. І щоки Лоретти спалахують так, ніби вона і Гі жили вже одним життям.

 Корб'є совається в кріслі. З губів його зривається зітхання, воно ледве чутне, але у вухах лікаря звучить як грубий окрик. Мерсьє аж здригається, його роздратування змінюється гнівом. Він починає ненавидіти цю жінку, яка, відколи вони зустрілись, не перестає спокушати його в присутності свого чоловіка, а ще дужче ненавидить її за те, що сам ледве не піддався на цю спокусу. Роздратований, він намагається переконати себе, що Лоретта втратила свою красу. «Жінка не першої молодості, от і все», - повторює він у думках, силкуючись уявити її струнке, але вже зів'яле тіло, дряблі м'язи, шкіру, на якій починають з'являтися зморшки.

 Однак йому не вдається переконати себе в реальності цього жалюгідного образу, і тоді він думає, що Лоретта, певно, віддавалась без розбору всім, хто бажав її, - про це ясно свідчить її поведінка.

 Мерсьє більше не може мовчати. Коли він зараз же не скаже що-небудь таке, що збентежило б її, він стане спільником цієї невропатки.

 - Склянку води, будь ласка.

 Він промовив це майже неввічливо і таким тоном, яким розмовляє з санітарками лікарні, навіть з Мартіною.

 Лоретта одразу ж підвелась. А він уже шкодує, що дав цій жінці нагоду зробити йому послугу.

 - Може, вам краще вина? - турботливо запитує Лоретта.

 Дуже радий з того, що має привід показати свою неприязнь, він грубо відповідає:

 - Я просив води.

 На цей раз Мерсьє був такий сухий і різкий, як йому хотілось. І ніяких сумнівів тут немає. Лоретта, з якою він тепер поводиться, як з противником, з ворогом, не може сприйняти це за ласкавість. Він злісно дивиться їй прямо в очі, щоб довершити свою перемогу. Проте Лоретта, здається, не розуміє його намірів. А може, не хоче зрозуміти.

 Вона усміхається йому майже ніжно. Потім виходить. Мерсьє несподівано починає розуміти, що він, гніваючись, помилився щодо Лоретти: це - жінка без досвіду, вона ніколи не зраджувала свого чоловіка, хоч, не, готова зробити це тепер. Однак Лоретта ще не усвідомлює цього. Вона лише відчуває, що їй дуже приємно бути біля Гі, вона вся піддається зачаруванню, яке викликає він у неї, і рада, що виконує його розпорядження. Лоретта знає, що Корб'є про все здогадався: надто довго жили вони разом, щоб мати секрети одне від одного. Але її не мучать докори сумління, бо вона не відчуває себе винною.

 На щастя, радіо перериває хід їхніх думок.

1 година 13 хвилин (за Грінвічем).

На борту „Марії Соренсен".

Кіт, пролежавши довгий час нерухомо, витягнувшись, підвівся і обходить каюту, притискаючись до стін. Він уже не бігає. Здається, кожен крок коштує йому величезних зусиль. Кіт пересувається все повільніше й повільніше. Часом зупиняється, конвульсивно здригаючись. Потім знову починає ходити.

 - Він слабне на очах, - повідомляє Олаф у мікрофон.

 Повідомлення передається по ланцюжку. В той час, коли воно досягає лікаря Мерсьє, рибалки на судні бачать, як нещасна тварина ходить зигзагами, ніби п'яна, натикаючись на меблі. Мішель відколов брудним нігтем тріску од вікна і нервово гризе її. Едмунд сів на палубу: тяжко вражений, він не може дивитися далі на агонію тварини. Юнга знає, що рибалки глузуватимуть з його слабості, а потім почнуть бити його, - єдиний жарт, доступний цим грубим істотам. Але він згоден і на це, аби не бачити, як здихає тварина.

 За шибками - байдужі обличчя рибалок. Люди стоять нерухомо, наче закам'яніли. Свинцева тиша повисла над каютою.

 Кіт спотикається, падає, знову підводиться, робить ще кілька кроків, потім валиться на підлогу. Лапки його скручуються, тіло смикається, звивається, здається от: от розпадеться на куски. Ще одна страшна конвульсія - і кіт несподівано обм'якає. Ларсен підходить, мацає його. Кіт мертвий.

 Звістка летить від приймача до приймача. Після тривалого мовчання Лаланд викликає:

 - Капітане Ларсен, лікар Мерсьє просить, щоб усі вийшли з каюти. Він хоче передати дещо вам особисто.

 Рибалки віддаляються. Олаф задраює ілюмінатор.

 - Я слухаю, - говорить капітан. - У каюті тільки я й син. Переходжу на прийом.

 Очікування відповіді на запитання по радіо завжди дуже довге, але цього разу воно здається обом чоловікам просто нестерпним.

 Нарешті лунає голос Лаланда:

 - Лікар доводить до вашого відома, що у вас на борту небезпечна заразна хвороба. Треба негайно вжити заходів обережності, щоб уникнути поширення інфекції, вам загрожує небезпека, - не лише вам і вашому екіпажу, а й усім, хто наблизиться до вашого судна.

1 година 16 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполі.

- Чому він не хоче сказати їм назву хвороби? - питає Доменіко, виражаючи вголос тривогу всіх інших.

 - Щоб не хвилювати їх, - заявляє радіотехнік.

 - Значить, це дуже серйозно, - каже Іпполіто.

 - А він і не приховував цього від них. Усі починають говорити одночасно:

 - Може, лікар не впевнений у своєму діагнозі? - робить припущення Кармела.

 - Це, мабуть, чума, - висловлює думку д’Анжелантоніо.

 Всі одразу ж ухопилися за неї.

 - Заразна хвороба...

 - Яка може бути небезпечною для всього екіпажу і водночас для тих, хто наблизиться до судна.

 - Чума або холера.

 Кармела перехрестилась. Чоловіки один за одним роблять те саме.

1 година 18 хвилин (за Грінвічем).

У Тітюї.

Жах охоплює і тих людей, що утворюють в Конго другу ланку ланцюга.

 Дорзіт, Ван-Рільст і Етьєн, який на хвилину перестав думати про свою дружину, з тривогою слухають Лаланда, що продовжує передавати страшне повідомлення.

 - Не піддавайтесь паніці. Вам вишлють найшвидшими засобами сиворотку, що дасть можливість затримати поширення хвороби. А поки що виконуйте якнайточніше такі вказівки... Візьміть папір і записуйте. Ви чуєте мене, капітане Ларсен? Переходжу на прийом.

 Лаланд повертає ручку, чути голос Ларсена:

 - Повідомлення прийняте. Я хотів би знати від лікаря назву хвороби, якою вражені мої люди. Переходжу на прийом.

 Лаланд відповідає:

 - Лікар сказав: назва хвороби не має ніякого значення. Медичне визначення вам нічого не дасть. Отже, беріть олівець і записуйте.

1 година 20 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Мерсьє підводиться.

 - Залишайтесь на прийомі, прошу вас, пане Корб'є. А я займусь сивороткою.

 - Який у вас план, лікарю?

 Після тривалого мовчання сліпий, нарешті, заговорив, і Мерсьє вдячний йому за це. У лікаря створюється враження, що, крім непорозуміння, яке виникло між ними з вини Лоретти, існує ще план, заради здійснення якого вони, чоловіки, діятимуть разом. Він відповідає швидко, радий з того, що між ним і Корб'є цілковита солідарність:

 - Я зв'яжуся з лікарнею в Осло. Це найближчий порт до судна. Там повинні бути санітарні літаки. Якщо їх нема - лікарі звернуться до армії. Я пошлю їм сиворотку.

 - А ви певні, що її в них немає?

 - Певен. Перевірю ще раз, але я був би дуже здивований, довідавшись, що вони мають сиворотку, яку інститут Пастера виробляє в дуже малій кількості і яка використовується для боротьби з тропічною хворобою, невідомою в Європі і особливо в північних країнах.

 - Тоді як ви пояснюєте появу цієї хвороби на борту судна?

 Це спитала Лоретта. Тому Мерсьє не може утриматись від того, щоб, відповідаючи їй, не виказати свого роздратування. Але звертається він до Корб'є:

 - Перший хворий, носій мікробів, сів на судно в Антверпені. Він повертався з Голландської Індії.

 - Скільки триває інкубаційний період?

 - Дуже недовго. Тому я припускаю, що хворий заразився безпосередньо перед відплиттям, напевне, в антверпенському порту, від якого-небудь матроса з корабля, на якому прибув.

 - І він міг заразити інших?

 - Так, міг, як тільки сів на борт «Мари Соренсен».

 - Усіх?

 - Напевне.

 - Отже, на вашу думку, всі члени екіпажу повинні захворіти?

 - Так, рано чи пізно, повинні захворіти. Тривалість інкубаційного періоду залежатиме від більшого або меншого опору організму. Саме тому не можна гаяти жодної хвилини.

 Лікар, уже починаючи втрачати терпіння від довгої розмови, йде до дверей, але Корб'є знову запитує:

 - Коли відправляється в Осло перший літак?

 - Не знаю.

 - Лоретто.

 Вона вже зрозуміла наказ чоловіка і знімає телефонну трубку. За хвилину їх з'єднують з аеродромом в Орлі. Відповідь мало втішна: перший літак Париж-Копенгаген-Стокгольм відправляється завтра о 9 годині 50 хвилин і прибуває в Осло тільки ввечері.

 - Що ж ви думаєте робити?

 Мерсьє знизує плечима. За яким правом Корб'є збирається контролювати його роботу? Кілька хвилин тому він відчував себе близьким до сліпого, а тепер обурюється. У ньому бере верх лікар, що не звик, аби якийсь там профан керував його діями.

 - А що ж, по-вашому, я маю робити? Передам сиворотку на ранковий літак, коли немає інших.

 - Зачекайте хвилинку.

 Мерсьє машинально дивиться на годинник, хоч у нього немає причин поспішати, бо літак відправляється тільки наступного дня. Сліпий просить Лоретту знову викликати Орлі. Вона передає йому трубку.

 - Чи не скажете ви мені, які літаки відправляються з Орлі, починаючи з цієї хвилини і в яких напрямах?

 Хвилину Корб'є слухає, потім перериває телефоніста: О другій двадцять? Дякую.

 Вішає трубку.

 - Є літак на Берлін о 2-й годині 20 хвилин. Відчувши мовчазне здивування Мерсьє, він пояснює: - Невже ви не розумієте? Берлін напівдорозі в Осло, якщо не ближче. В серйозних випадках у радіолюбителів прийнято відправляти медикаменти першим же транспортом, який зможе доставити їх хоча б до наступного етапу. Поки посилка їде, попереджають зв'язкового в тій місцевості, куди вона направлена. Зв'язковий турбується про якнайшвидшу відправку її далі. А там уже інший радіолюбитель піклується про те, щоб переправити її ще далі. Отак від етапу до етапу, від радіолюбителя до радіолюбителя, часто можна виграти кілька годин.

 Лікар жваво зацікавився:

 - Ви думаєте, що ми зможемо скористатися цим ланцюжком?

 Безглузде запитання; воно цілком виправдує сухість відповіді:

 - А. чим же ви займалися досі?

 - Ви праві: прошу вибачити мене.

 Тепер сліпий бере на себе керівництво діями:

 - Сідайте в таксі, їдьте в інститут Пастера за сивороткою, потім мчіть в Орлі і передайте її на літак, що вирушає на Берлін.

 - А її візьмуть?

 - Довірте сиворотку будь-якому чуйному пасажирові, щоб він провіз її потай. Це найкращий метод. Або дайте її членові екіпажу, тільки неофіціально.

 Такий незвичайний спосіб бентежить Мерсьє:

 - А ви не думаєте, що коли б я відрекомендувався як лікар з інституту Пастера і пояснив становище, то зміг би відправити сиворотку офіціально?

 - Якщо ви хочете провалити справу - це найкращий спосіб. А втім, я взагалі сумніваюся, що ви зможете чого-небудь досягти. Вам бракує кмітливості. Дайте нам сиворотку, а все інше ми зробимо самі.

 Цього разу Мерсьє забув ту сердечність, з якою почалась розмова. Йому не потрібні поради Корб'є. Він суворо заперечує:

 - Я нікому не довірю сиворотки. Пошлю її єдиним засобом, який здається мені вірним, - ранковим літаком.

 Корб'є блідне від гніву:

 - Ви відмовляєтесь довірити ліки радіолюбителям?

 - Я відмовляюсь довірити життя кількох людей випадковим особам, доброї волі яких не заперечую, але й не певен, що вони розуміють важливість і відповідальність цього доручення.

 - Робіть як хочете. Посилайте ваш офіціальний пакет офіціальним шляхом. Але ви не маєте права відмовитись продати нам сиворотку, яку ми пошлемо своїм шляхом.

 Лікар не був підготовлений до такої рішучої відсічі.

 Він зауважує:

 - Вам потрібний буде рецепт...

 - Не турбуйтесь. Знайдемо лікаря, що напише його. Лоретто, подзвони Кастелю в «Отель Дьє»...

 Вперше за весь час Лоретта вагається: послухатися чоловіка чи ні? Мерсьє здається:

 - Не треба дзвонити, мадам. Я дам вам сиворотку. Ні лікар, ні Корб'є не передбачали, що їх суперечка закінчиться здійсненням найбільшого бажання Лоретти - побути віч-на-віч з Мерсьє.

 - Я йду з вами, лікарю.

 Поки вона вдягається, лікар і Корб'є сидять мовчки, їм більше нічого сказати один одному, і сліпому стає дуже прикро. Правда, він переміг, нав'язавши іншому свою волю, але відчуває, як йому робиться страшно від думки, що його дружина піде зараз з цим Гі Мерсьє, з яким кокетувала весь вечір. А що коли Лоретта покине його? Відтоді, як з ним скоїлось нещастя, у нього й на мить не з'являлася думка, що дружина може покинути його, і він залишиться сам. Коли Мерсьє і Лоретта згадували про Канни, він робив над собою страшне зусилля, щоб стриматись і не виставити лікаря за двері.

 Саме через це в нього був такий войовничий настрій. Але гнів його і нетерпіння несподівано змінюються цілковитою розгубленістю. Все своє життя Корб'є показував зразок мужності, тепер же його охоплює страх. Дикий, божевільний, дурний страх, справжня паніка так паралізує його, що він неспроможний сміливо, із звичайною енергією боротися проти обставин. Іншим разом він не вагаючись поставив би на своєму і заборонив би жінці йти з лікарем. А зараз не сміє, мовчить, Лоретта, в хутряній шубці, в рукавичках, у маленькому капелюшку, якого давно вже не надівала, з'являється на порозі і весело заявляє:

 - Ось і я.

 Мерсьє вагається.

 - Ідіть, ідіть, - неприязно каже Корб'є, - інакше буде пізно.

 Вони мовчки виходять. Сліпий не відповів лікареві на слова прощання.

 Лоретта і Гі поряд спускаються сходами.

1 година 30 хвилин (за Грінвічем).

На борту «Марії Соренсен».

Ларсен великими кроками ходить по каюті.

 - Я б уже давно змінив курс судна, коли б це могло що-небудь дати. Але ми надто далеко від найближчого порту. Залишається тільки чекати. Це все, що ми можемо зараз робити.

 Сидячи біля передавача, Олаф здивовано поглядає на батька. Ніколи ще він не бачив його таким балакучим. Старому потрібно заспокоїти серце. Вражений суворою жорстокістю міркувань батька, Олаф запитує:

 - Чекати чого?

 - Поки доставлять нам цю кляту сиворотку.

 - От тільки чи прибуде вона вчасно?

 - Якшо не прибуде вчасно, ми всі поздихаємо.

 Олаф машинально крутить ручки передавача і дивиться на батька, який все ходить по каюті. Раптом Ларсен зупиняється, заклавши руки в кишені.

 - Що кажуть люди?

 - Вони здогадуються, що хвороба серйозна.

 Капітан знизує плечима:

 - Наплювати мені на це! Єдине, чого я хочу, - це щоб на судні не було вимовлене одно слово.

 - Назва... хвороби?

 - Так.

 - Ти думаєш, що це...

 - Я знаю не більше за тебе.

 Олаф знову поринає в мовчання. Його світлі очі оглядають карту, але нічого не бачать. На мить вони зупиняються на перебірці і, ніби проникаючи крізь неї, шукають щось удалині. Олаф сонно похитує головою. Це похитування дратує Ларсена. Густі біляві пасма волосся сина відхиляються справа наліво, потім зліва направо, як рухається маятник, точно й рівномірно. Ларсенові хочеться затиснути їх у кулак і щосили рвонути, щоб Олаф закричав, завив, почав обурюватись, - тільки тоді він зможе відчути, що син його тут, поряд з ним.

 - Що з тобою? Про що ти мрієш?

 Всупереч своєму бажанню Ларсен сам викликав кризу. Цього разу нападає Олаф, готовий постояти за себе. Батькова лють більше не лякає його.

 - Я хочу одружитися з Крістіною.

 Проте не лють, а здивування відбивається на Ларсеновому обличчі. Здалека з'явився хтось чужий - дівчина з білявим, гладенько зачесаним і зібраним у тугий вузол волоссям, бліда, в чорному платті, - несподівано стала між ними. Капітан дивується:

 - То це про неї ти зараз думаєш?

 - Не лише зараз, а завжди. Я знаю, що ти не згоден. Але я вже вирішив: як тільки повернемось - одружусь. І якщо навіть мені доведеться залишити це судно - що ж поробиш, знайду собі інше місце.

 Цей вибух довго стримуваних почуттів здається Ларсенові за таких обставин дивовижною безглуздістю. Зрозуміло, не може бути й мови про те, щоб хлопець занапастив своє життя, одружившись з цією нікчемною дівчиною. Ларсен тепер пригадує, що дружина не раз казала про Крістіну. Але йому здавалося, що тон його відповідей був досить ясний, аби остаточно покласти край будь-яким серйозним планам щодо неї. А втім, для чого сперечатися тепер? На все свій час. Спочатку треба з'ясувати, чи повернуться вони додому живі й здорові і коли саме. Оце зараз найважливіше.

 Олаф неправильно зрозумів мовчання батьки. Він знає, що той дуже запальний у гніві, і тому незвичайна пауза дивує його. А може, батько не так вороже ставиться до його планів, як це він собі уявляв?

 - Та хіба ж про це зараз треба думати? - каже нарешті Ларсен.

 - Так, про це. Крістіна вагітна.

 - Дурень!

 Капітан з ненавистю дивиться на сина. Він не знаходить з Олафом спільної мови, це так, але ж Олаф - його дитя. Ларсен готував йому інше майбутнє. Навіщо ж було людині працювати все життя, іти на жертви, укладати плани для своєї сім'ї, щоб одного дня все це знищила дурна примха хлопчиська? Син піде неправильним шляхом у житті, а він спостерігатиме його дурні вчинки і не зможе втрутитися? Крістіна вагітна. Яка іронія долі! Ларсен завжди радів, що в нього немає дочки і що таким чином йому не загрожує подібне нещастя. І от тепер, з ласки Олафа, він потрапив у становище, якого, здавалося, благополучно уникнув. Крістіна вагітна. Тим гірше для неї. Це її справа. Але ця думка з'явилась у Ларсена тільки на секунду, в запалі гніву Він знає, що така поведінка була б не гідна його і що, між іншим, він не пробачив би її і своєму синові. Тим дужче ненавидить він майбутню невістку, цю безбарвну жердину, яка зуміла так спритно влаштувати свої справи. Він і не, подумав би ніколи, що вона така інтриганка. А втім, жінки хитрі від природи: вони народжуються такими. Марна річ читати їм мораль. Ну що Олаф міг знайти в ній? Він завжди мав поганий смак і залицявся до найнікчемніших дівчаток. Удавав із себе молодого півня, дурень, і був, певно, надзвичайній гордий з своєї перемоги, навіть не підозрюючи, що не він, а Крістіна спритно провернула справу. Ларсен пригадує, як дружина казала йому, що Олаф ревнивий. Чи можна бути таким сліпим? Кого він боявся? Хто схотів би відняти в нього цей чудовий скарб? Коли б не він, Крістіна, певно, ніколи не знайшла б собі чоловіка. Нічого не поробиш, це факт, до того ж непоправний - Крістіна вагітна. Отже, треба їх поженити. Олаф устає, підходить до ілюмінатора, відчиняв його і схиляється над бортом.

 - Що ти робиш?

 Син мовчить. Батько, раптом стривожившись, підходить до нього. Олаф блює.

 Ларсен міцно зціплює зуби, щоб не завити від жаху.

1 годила 35 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Біля дверей інституту Пастера, на вулиці Вожірар, зупиняється таксі. З нього виходить Мерсьє.

 - Зачекайте мене, - каже він Лоретті.

 Вона усміхається йому з машини.

 Піднімаючись по сходах, проходячи коридорами, Мерсьє думає, що поведінка Лоретти, відколи вони вийшли з дому, була набагато стриманішою, ніж він сподівався. Він щиро признається сам собі, що трохи розчарований. А чого ти чекав, дурню? Що вона перша кинеться тобі на шию? Мерсьє не такий уже дурний і самовпевнений, проте весь вечір йому здавалося, що він читав в очах Лоретти обіцянку, а помітивши її торжествуючу усмішку при виході з дому, майже не мав сумніву, що, тільки-но вони лишаться наодинці, Лоретта сама допоможе йому зробити перший крок. Але вийшло навпаки: щойно вони сіли в таксі, Лоретта забилась у куток і явно була на сторожі. Мерсьє не зрозумів наївності Лореттиного кокетування; тільки в таксі молода жінка, залишившися з ним сам на сам, усвідомила деяку двозначність свого становища і трохи розгубилась, а Мерсьє не відчув, що неспокій Лоретти тим більший, чим менше вона впевнена сама в собі.

 Мартіна, впізнавши ходу свого коханого, відчиняє двері лабораторії. Вона присадкуватіша й огрядніша за Лоретту, тонку й гнучку. Мерсьє вже забув, що зовсім недавно вважав дружину Корб'є змарнілою. Він заходить, Мартіна усміхається йому, показуючи красиві, трохи нерівні зуби. Лікарні добре опалюють; лікар знає, що під халатом на Мартіні майже нічого не надіто, і звичним жестом проводить рукою по її розкішному тілу. Вона дозволяє це, проте майже одразу відходить од нього і занепокоєно питає, показуючи на пакет на пакет на столі:

 - Добре я запакувала?

 Мерсьє, старанно перевіривши упаковку, схвально киває головою.

 - Скільки ампул сиворотки поклала?

 - Шість, як ти просив.

 - Прекрасно.

 Лікар бере пакет і збирається вийти.

 - Ти міг би принаймні сказати, для кого це. Чи я надто багато питаю?

 - Для екіпажу одного судна.

 Як і Лоретті дві години тому, він відповідає різким, офіціальним тоном. Цього разу діє інстинкт самозахисту, який не випадає з уваги Мартіни.

 - Коли повернешся?

 - Не знаю. Можеш іти додому.

 - Краще почекаю тебе.

 - Думаю, що не повернусь до ранку: залишуся чергувати біля приймача.

 - З давньою подругою?

 Мерсьє, почуваючи себе винним, відповідає роздратовано:

 - З давньою подругою та її чоловіком. Навіть дивно, як ви, жінки, завжди думаєте про одне й те саме!

 Мартіна знизує плечима. Обурення лікаря тільки підтверджує її підозріння.

 - Ти зовсім вільний, можеш спати з нею, якщо це тебе розважає. Ти знаєш, я ніколи не влаштовую сцен.

 - Не кажи дурниць, прошу тебе.

 Вона йде за ним у коридор, кидаючи навздогін:

 - Не раджу знімати у неї з шиї шарф. А втім, тобі, може, подобаються зморшки.

 Мерсьє, не відповідаючи, спускається по сходах. Таксі чекає перед дверима. Лікар сідає в машину.

 - Ви поїдете зі мною в Орлі?

 Лоретта, здається, щиро здивована запитанням.

 - Коли я починаю щось, то доводжу до кінця, - каже він, й одразу ж йому спадає на думку, що ця фраза може бути двозначною. Проте йому зовсім не було б неприємно, коли б Лоретта сприйняла її в найсміливішому розумінні. А вона й справді сприймає її так і замість відповіді тільки усміхається. Лоретті ще страшно, але її почуття змінюються дивовижно швидко. Тепер вона одночасно відчуває і страх, і лагідну покірність. Їй здається, ніби вона скоряється натискові, а насправді сама палко бажає цього. Вона жадає нестримного, грубого нападу і всім тілом тягнеться до чоловіка, який сидить поруч неї. Однак, незважаючи на це, силкується надати розмові найзвичайнісінького характеру. Мерсьє й не підозрює, наскільки збуджені почуття його сусідки. З подивом помічає він, як жінка машинально натягує спідницю на коліна: вдома вона, здається, з задоволенням виставляла напоказ мереживо своєї комбінації. Він уже нічого не розуміє, тому відмовляється й думати що-небудь про це. Але почуття підказали те, про що не здогадується розум. У нього паморочиться в голові, і все ж він не наважується зробити жест, якого, безперечно, було б досить, щоб Лоретта кинулася в його обійми. Він силкується оволодіти собою, вдати байдужого. Те саме робить і Лоретта. Важка й захоплююча гра!

 Коли вони приїжджають в Орлі, до відправлення берлінського літака лишається всього кілька хвилин.

 Пасажири знаходяться в залі для чекання. Поговорити з ними неможливо, бо вони вже пройшли через митницю. Мерсьє і Лоретта йдуть до приміщення для пілотів. Якийсь службовець зупиняє їх: щоб пройти в ту частину аеродрому, потрібний пропуск.

 - Покличте мені кого-небудь з екіпажу, - наполягає Мерсьє.

 Службовець підозріло дивиться на нього.

 - Ви знайомі з ними?

 - Скажіть, що я лікар з інституту Пастера, хочу поговорити з ким-небудь.

 Чоловік довго роздумує, - скільки втрачено цінних хвилин! Потім хитає головою:

 - Не маю права залишати пост.

 - Тоді дозвольте мені пройти! - вигукує лікар.

 - Не можу. Вам треба піднятися наверх і взяти пропуск у дирекції.

 - Та це ж неможливо! Поки я повернуся назад, літак уже відправиться.

 Службовець розводить руками, ніби знімаючи з себе всяку відповідальність:

 - Що ж ви хочете од мене? Треба було приїхати раніше.

 Мерсьє стискає кулаки. Невже отак і залишити все на провал через цього дурня, який знає тільки інструкцію?

 Лікар відмовляється од думки порозумітися з ним. Може, директор аеропорту виявиться згідливішим. У всякому разі, надія тепер тільки на нього.

 Мерсьє віддає ампули Лоретті:

 - Тримайте цей пакет і чекайте мене тут. І побіг.

 Крізь грати Лоретті видно, як екіпаж літака прямує до посадочної площадки. Ще кілька хвилин - і вже буде пізно. Вона просто божеволіє від думки, що сиворотка не буде відправлена, і гукає до чоловіків, які проходять мимо. Другий пілот, почувши її, обертається. Лоретта робить йому знак підійти до неї. Пілот повертається до ґрат і слухає, трохи здивований, квапливі пояснення Лоретти. Жінка така схвильована, що її ледве можна зрозуміти. Пілотові доводилось уже перевозити медикаменти, але вони потрапляли до нього не таким незвичайним шляхом.

 - Хто прийде за сивороткою в Берліні?

 - Один радіолюбитель.

 - Ім'я?

 - Я ще не знаю, але хтось неодмінно прийде.

 - Як же я впізнаю його?

 - Він сам підійде до вас.

 - Скажіть йому, хай спитає Ернеста Сірне.

 Пілот побіг доганяти товаришів.

- Блондинки й тут тебе переслідують, - сміючись, каже Кармон, перший пілот.

 Сірне показує пакет і розповідає, яке дали доручення.

Тим часом до Лоретти, яка все ще стоїть біля ґрат, повернувся розлючений Мерсьє: він бачив, як літак щойно піднявся в повітря.

 - Це просто неймовірно! Директор на конференції і не міг мене прийняти, його помічника не було в конторі, а секретарка не наважилась узяти на себе відповідальність. Ось як працюють ці установи у Франції! Треба так зробити, щоб усі про це взнали. Час кінчати з таким неподобством! Я певен, що через їх бюрократичні методи вже немало загинуло людей.

 Він замовкає на півслові, побачивши, що Лоретта усміхається.

 - Де пакет?

 Вона, торжествуючи, розповідає, як їй пощастило відправити сиворотку, і у Мерсьє виникає щире бажання розцілувати її. Але він тільки бере її під руку, і вони разом прямують до виходу. Мерсьє злегка притискає її до себе. Радісне хвилювання, взаємна ніжність зближують їх тепер. Можна було б подумати, що в цей вечір доля тішиться тим, що примушує їх переживати всю гаму почуттів, які чоловік і жінка можуть мати одне до одного.

 По дорозі назад, у таксі, вона схиляє голову на його плече. Він ніжно пестить її волосся:

 - Ніколи б не повірив, що ви могли так сміливо звернутися з проханням до пілотів.

 - О, ви погано знаєте мене! - заперечує Лоретта усміхаючись. - Замолоду я була найсміливішою з-поміж усіх моїх товаришок. Могла посперечатися будь з ким, нічого не боялась. Я дуже змінилась...

 - Мені це не здається.

 - Так, зовсім змінилась. Мені ще немає двадцяти дев'яти років. Не вірите? Ви навіть не впізнали мене. Для свого віку я вже стара. Це сумно.

 На очах у неї сльози. Лікар хотів би сказати їй що-небудь втішне, але не знаходить потрібних слів. Лоретта говорить далі:

 - Ось уже вісім років мій чоловік сліпий. Ці роки забрали в мене життя втроє більше. Я не скаржусь, а кажу те, що є. Поль був чудовим чоловіком, коли ми одружились.

 - Він і тепер такий.

 - Ви не можете уявити собі, який він був до мене уважний, чуйний, делікатний. Взагалі улюбленці долі - егоїсти. А він ніколи не був егоїстом щодо мене. Хто я така була? Вродлива дівчина, яких багато, і більше нічого. Навіть не мала ніякого майна, а Поль був розумний, багатий, красивий. Його любили всі - чоловіки й жінки. Скрізь він був перший. Я казала собі: це неможливо, щоб такий чоловік залишився зі мною, я не зможу утримати його. Проте жодного разу я не відчула, що ніжність його до мене зменшується. Він завжди був чарівний, приємний, у гарному настрої. До того дня, коли...

 Лоретта заплакала. Вийнявши з сумочки носову хустку, витирає ніс і очі, потім знову розповідає:

 - Я не можу докоряти йому. Коли скоїлось нещастя, він поводився мужньо, а я втратила розум, плакала, впадала у відчай. Він мене підтримував, утішав, так ніби це я, а не він, осліпла. Поль був певен, що вилікується, і добився того, що я теж повірила в це. Щодня ми складали плани на майбутнє. Він хотів, коли до нього повернеться зір, поїхати в Індію...

 - Я розумію, що поступово він занепав духом.

 - Не поступово, а відразу, в день консиліуму. Коли лікарі сказали йому, що надії більше немає, що він на все життя зостанеться сліпим, я зрозуміла, якою сильною була віра Поля в одужання. За кілька годин він був зовсім знищений, так, ніби сили, що його підтримували, несподівано покинули його. Тепер уже він не був моїм покровителем, а став нещасною, розгубленою істотою, що, стогнучи, чіплялася за мене. А я не знала, як допомогти йому, бо й сама потребувала допомоги. Н думала, що збожеволію, хотіла накласти на себе руки. Але страх за Поля утримав мене. Що станеться з ним без мене?! Я переборола себе. Але якою ціною, - ви це самі могли побачити.

 Мерсьє хочеться перервати її розповідь, він боїться, що жінка знову заплаче. Однак Лоретта невгаває:

 - Дайте мені виговоритись. Так мені легше. Треба, щоб я розповіла про це хоч кому-небудь. Коли б ви знали, як давно я не зустрічала друга. Ми живемо завжди одні, в цьому старому будинку, який потроху розвалюється. Грошей у нас більше немає...

 Спочатку Мерсьє, побачивши, що Лоретта захоплюється ним, суворо осудив її за кокетування. Лоретта здавалась йому цинічною, безсоромною, і він майже зненавидів її за те, що вона поставила його у фальшиве, незручне становище перед її чоловіком. Коли вони вийшли разом з дому, Мерсьє вирішив дати їй суворий урок, поставити її на місце. Незважаючи на різкий тон останньої розмови з Корб'є, Мерсьє відчував симпатію до сліпого. Однак деяке розчарування, викликане поведінкою Лоретти, і дражливі натяки Мартіни прогнали його навмисну холодність, а замість неї поступово з'явилось наполегливе, вимогливе почуття. Тепер Мерсьє був сповнений захоплення і ніжності до молодої жінки, яка несподівано ввійшла в його життя три години тому і сидить зараз, схилившись до його плеча.

 Йому хотілося б якось осушити її сльози, але він розуміє, що Лоретта повинна виплакатись і що їй добре з ним, Мерсьє теж відчуває себе щасливим, начебто й без явного приводу, але насправді - це найкращий привід: адже нема нічого радіснішого за народження любові.

2 години 10 хвилин (за Грінвічем).

На борту «Мари Соренсен».

На судні ніхто не може заснути. Рибалки скупчились на палубі. Багато з них сидять просто на підлозі, дивляться то на чорне, бурхливе море, то на небо, що низько нависло над головою. Їм холодно, але вони вважають за краще залишатися тут, ніж у кубрику, де стоять койки хворих.

 Від бортової качки двері барака, де лежать двоє чоловіків, з скрипом відчиняються. Підвівши голови, рибалки дивляться на двері, що ходять туди-сюди, залежно від нахилів судна. Нарешті якийсь чоловік, у якого нерви не витримують, схопився з місця і рвучко захлопнув їх.

 Франк, Мішель і ще двоє грають у карти. Біля кожного - гроші. Рибалки грають на велику суму. На судні заборонено грати на гроші, але хто тепер може примусити їх додержуватись порядку?

 Старий Петер, який уже втомив усіх своїм нескінченним базіканням, розповідає щось юнзі - єдиному, хто ще може вислуховувати його. Спершись на поручні, Едмунд слухає монотонні спогади старого:

 - Під час минулої війни, не останньої, а чотирнадцятого року, піднімаюсь одного разу я на палубу і що ж там бачу? Все море вкрите уламками: ящики, меблі, різне ганчір'я. І все це плаває разом з тілами утоплеників в англійській, уніформі. Німці потопили пасажирський пароплав, який ішов з Індії.

 - Так, - зауважує хлопець, аби сказати що-небудь, - це, певно, здорово було.

 - Чому здорово? - заперечує Петер, розсердившись, що його перебили. - Ти як тільки відкриєш рота, так і бовкнеш якусь дурницю. Нічого особливого немає. Кажу тобі, була тоді війна. А під час війни таке видовище - нормальна річ. Зразу видно: не знаєш ти, що таке війна. Під час останньої війни все море було, так би мовити, вкрите уламками.

 У каюті Ларсен поклав Олафа на диван.

 - Так краще?

 Хворий не відповідає. Він проводить по лобу гарячою від жару рукою.

 - Це від утоми й нервування, - каже батько. Невже капітан Ларсен став тендітною жінкою? Кого він хоче обдурити? Свого сина чи себе? Ясно, Олаф теж уражений хворобою. Коли б це йшлося про будь-кого з рибалок, він лежав би вже в бараці з іншими хворими. А втім, навіщо ці викрутаси? Доведеться і його перевести туди.

 Губи юнака ворушаться, але звуки такі слабкі, що Ларсен не розбирає слів.

 Він нахиляється до сина:

 - Що ти кажеш? Що?

 Хворий щось говорить. Капітан нервується:

 - Постарайся сказати голосніше. Я не розумію.

 - Третій місяць... - трохи виразніше говорить Олаф. - Крістіна на третьому місяці.

 Ларсен знову випрямляється, мовчки, важкою ходою наближається до приймача, повертає ручки, викликає:

 - КТХ... Говорить КТХ... Всім, всім, всім. Ви чуєте мене?

2 години 15 хвилин (за, Грінвічем).

У Тітюї.

- Я чую вас, - відповідає Лаланд. - Говоріть, КТХ...

 Зв'язок несподівано обривається.

 Приймач погас.

 - Що сталося? - запитує Етьєн.

 Інженер швидко перевіряє апарат і одразу ж з’ясовує причину аварії: сіла батарея, якою довго не користувалися.

 - А запасна батарея у вас є?

 - Нема. Я, бачте, майже не користувався приймачем.

 Дорзіт почухує ніс:

 - Треба щось зробити.

 Лаландові хочеться дати йому ляпаса. «Звичайно, пивне барило, звичайно, жирна свиня, треба щось зробити. Чого ж ти ждеш? Починай! Чи, може, я повинен устати? Я хворий, тремчу від лихоманки. Вже три дні не підводжуся з ліжка. Ви серед ночі турбуєте мене, п'єте моє віскі, порозсідались у моїх кріслах, тоді як я не можу заплющити очей, бо треба налагоджувати зв'язок між Неаполем і цим судном, на яке мені наплювати! І коли, нарешті, тобі трапляється нагода бути корисним, ти не хочеш навіть поворухнутися?»

 Оскільки Лаланд мовчить і, здається, вирішив не вставати з місця, плантатор важко підводиться і грубо торсає Ван-Рільста:

 - Ану, вставай, ходімо візьмемо батарею з твоєї машини.

 Закупник бавовни з зусиллям підводиться, шумно сопе. Дорзіт підштовхує його:

 - Сюди. - І Етьєнові:- Ти! Візьми лампу! йди попереду!

Читати далі

На попередню сторінку