Частина 4

2 години 20 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Таксі знову привезло Мерсьє і Лоретту на Марсове поле. Вони застали Корб’є вкрай знервованим. Під час їхньої відсутності він намагався встановити зв’язок з яким-небудь берлінським радіолюбителем і не зміг одержати відповіді. Невже ж його так-таки ніхто й не почув? Справді, яка дивна ніч!

Лікар пропонує звернутись до офіціальної радіостанції. Але з одного погляду Лоретти він зрозумів, що вчинив нетактовність. Одна лише думка звернутися до офіціальної організації сильно дратує сліпого. Чи зробили вони до цього дня хоч кому-небудь послугу, ці офіціальні організації? Чи прийняв заклик судна хоч один з численних контрольних постів, розкиданих по світу? Ким було передане повідомлення в Париж? Хто встановив зв’язок з інститутом Пастера? Яким чином було відправлено сиворотку? Хіба того, як прийняли лікаря в дирекції аеродрому, недостатньо, аби зрозуміти, що можна розраховувати тільки на добру волю кількох людей, а не на організації, обплутані бюрократією? Сліпий кричить, нервується, а Мерсьє із зворушливим співчуттям думає про життя Лоретти, яка змушена весь час терпіти грубощі і прояви поганого настрою чоловіка. Він повертається до молодої жінки, і вони перезираються, як змовники, за спиною Корб’є. А сліпий намагається тепер налагодити зв’язок з радіолюбителем із Брауншвейга.

2 години 20 хвилин.

У Брауншвейгу.

Корб’є знає, що Фріц Холлендорф сидить у цей час перед приймачем. Німецький радіолюбитель - колишній фронтовик. Після лихоманки, якою він хворів у Росії, в нього залишились хронічні головні болі, що не дають заснути. От уже кілька років Фріц проводить майже кожну ніч біля приймача.

- Ви мене чуєте?

- Чую, Корб’є.

Широка панорама дахів, притиснутих один до одного. Вузькі середньовічні вулички. Руїни. А серед руїн кілька напівзруйнованих будинків. В їх уцілілій частині життя йде своїм звичаєм. Кімнати заселені людьми. Незважаючи на пізню годину, в одному вікні світиться, Тут живе Холлендорф. Йому сорок вісім років. На великій голові стирчить лише кілька пасмечок світлого волосся. Виснажене, з глибокими зморшками обличчя надає Холлендорфові дещо романтичного вигляду.

Він одразу ж упізнав голос Корб’є.

- Слухаю тебе.

Холлендорф і Корб’є почали говорити один одному «ти» одразу ж після тогд, як познайомилися в ефірі і довідались, що обидва вони - жертви війни. Майже кожної ночі, коли навкруги все спить, вони подовгу розмовляють між собою. Ці двоє людей, які ніколи не бачились, вже не раз довіряли один одному таємниці, приховувані навіть од близьких.

Німець, слухаючи Корб’є, киває головою:

- Браво, Поль. Добру роботу матимуть радіолюбителі.

- У тебе є зв’язок з яким-небудь радіолюбителем у Берліні?

- Є, навіть з кількома. Я зараз підніму всіх їх по тривозі.

- Прізвище пілота, в якого сиворотка, - Сірне.

- Записав. Коли прибуде літак, хто-небудь уже чекатиме на аеродромі. Обіцяю тобі. До побачення.

- Тримай мене в курсі.

Як тільки Корб’є закінчив говорити, Холлендорф почав викликати Берлін. Після кількох спроб, не одержавши відповіді, він знімає телефонну трубку:

- Дівчино, дайте, будь ласка, міжміську. Невідкладна розмова з Берліном.

2 години 20 хвилин (за Грінвічем).

У Тітюї.

Приймач Лаланда все ще не працює, хоча Дорзіт і Ван-Рільст уже принесли з машини батарею. Певно, потрібне щось інше. Лаланд порпається в апараті, силкуючись зрозуміти, в чому справа. Але сам він такий виснажений, що кожен жест вимагає великого зусилля. Етьєн старається допомагати йому чим може. З викруткою в руці він розбирає деталі за вказівками інженера. Приймач, що довгий час був без догляду, зараз у жалюгідному стані, вже де-не-де ржавіє.

- Ну? - питає Дорзіт.

Це питання дуже дратує Лаланда.

- Що «ну»?

- Знайшли причину аварії?

- Їх набереться добра нівдюжииа.

- Якщо ви не відремонтуєте апарат, справа може повернути на серйозне.

- Чому ви вважаєте за потрібне говорити мені про це? Може, гадаєте, що я сам не розумію?

Визивний тон відповіді псує настрій плантаторові.

- Я розмовляю з вами ввічливо, могли б відповідати так само, - бурмоче він.

Нерви Лаланда не витримують. Він пронизливо кричить:

- Я розмовляю з вами гак, як мені хочеться. Якідо це вам не подобається, можете забиратися звідси. Я не запрошував вас до себе, ви самі порозсідалися тут. Ви не потрібні мені для ремонту приймача. Яка користь з того, що вн тут?

Дорзіт піднімає червоний жирний кулак. Ван-Рільст хапає його за руку, перш ніж він устигає вдарити. Інженер бачив, як Дорзіт підходив до нього, але навіть не збирається захищатись.

- Облиш його, - каже Ван-Рільст. - Хіба не бачиш, що в нього гарячка? Він не знає, що говорить.

Етьєн теж підвівся і став перед Лаландом:

- Не дурійте, навіщо битися?

Дуже задоволений, що є жертва, на якій можна зігнати гнів. Дорзіт накидається на негра:

- Заткни пельку, макако! Тебе не питають! Тут іде розмова між білими, ясно? Якщо вони хочуть побитися, то й поб'ються. А мавпам нічого втручатися. їх це не стосується.

Інженер узяв себе в руки. Він незадоволений собою: адже досі йому так добре вдавалося приховувати свої почуття. В неприязному погляді, який він кидає на Дорзіта, проступає побоювання: а що як він нажив собі могутнього ворога? За двадцять п’ять років життя в джунглях плантатор зумів зав’язати численні зв’язки у правлінні компанії. Поганий відзив пишеться швидко. Пани, що живуть у Брюсселі, мають комфортабельні кабінети із штучним кліматом і старовинними меблями, вони оточені вичепуреними секретарками, і завжди схильні суворо судити тих, кого посилають здихати під тропічним сонцем. Через одне ненароком сказане слівце можна втратити винагороду за тридцять місяців найжахливішої літньої спеки, лихоманки і москітів. Лаланд простягає руку Дорзітові:

- Вибачте мені, Я не мав наміру образити вас.

Дорзіт мовчки тисне руку.

- Всі ми знервовані, - робить висновок Ван-Рільст. - Найважливіше - негайно встановити зв’язок із судном.

2 години 25 хвилин (за Грінвічем).

На борту «Марії Соренсен».

Ларсен, утомившись посилати сигнали в порожнечу відходить од стола. Знову «Марія Соренсен» одрізана від усього світу.

Олаф, простягтись на дивані, заснув. По його обличчю тече піт.

Від того, що син хворий, у капітана так тяжко на серці, що він ладен завити. З самого дитинства йому ще ніколи в житті не доводилось так страждати. Олаф у небезпеці! Тільки це й тривожить Ларсеиа, про все інше він забув. Тепер уже Ларсен не розуміє, як він міг сумніватися, чи любить свого хлопчика. Думка про те, що Олаф може вмерти раніше за нього, з’явилась лише на мить, але так його приголомшила, що в нього аж дух перехопило. Що йому тепер до Крістіни? Якщо Олаф любить її, хай жениться! Що може батько бажати своєму синові, крім щастя?

Ларсен пригадує одну розмову, що відбулась колись між .ним і сільським пастором: його дружина поскаржилась на нього пасторові, і той прийшов відновити мир в їхньому домі. При перших же словах пастора капітан обурився: «Усе, що я роблю, я роблю для її блага». А пастор поправив: «Для її блага, як ви його розумієте». Ларсен спочатку подумав, що той глузує: звичайно, для її блага, як він, Ларсен, його розуміє. Невже може бути інакше? Пастор подивився прямо йому в очі і спитав: «А ви ніколи не замислювались, що ваша дружина може розуміти своє благо не так, як ви?» Ларсен зрозумів, але не погодився: жінка не знає, що їй краще. Голова сім’ї повинен вирішувати за всіх. Так було, відколи світ існує, і ніхто на це не скаржиться. Його дружина теж більше не скаржилась на це. Після кількох протестів, невдовзі по одруженні, вона почала приймати життя таким, яке він їй пропонував. І ніколи більше не обурювалась. «Та чи означає це, що вона була щаслива?» - запитує себе капітан.

І одразу ж відповідає: а хто щасливий на цьому світі? Він сам хіба щасливий? На ньому лежить відповідальність за життя сім’ї, за її майно і добробут, відповідальність за командування судном, відповідальність перед х^яями за улов риби. Чи йому допомагає хто в цих справах, чи розуміють його? Чи віддають належне його зусиллям? Нікого не цікавлять його турботи. Він бореться один. Кожен у цьому житті самотній. І його дружина з її неспокоєм і розбитими мріями самотня, і він самотній, і Олаф теж самотній. Правда, в сина є ця довготелеса білява дівчина. Вони, певно, дуже страждали ці останні місяці, не знаючи, як їм подолати перешкоди, що постають на шляху до їхнього щастя. Основною перешкодою був він, батько Олафа, людина, яка від самого народження хлопця мала в житті тільки одне бажання зробити його щасливим. Чому він перешкоджав юнакові одружуватись? Тому, що бажав йому кращого. Саме через це він став ворогом свого сина. І Олаф не любив його. Вперше капітан признався собі, що, можливо, Олаф мав своє поняття про власне благо і, напевне, був правий. Ларсен тепер уже не знає, чи правильно він робив, поводячись із своїм сином так, як поводився з ним його власний батько. Що ж до самого Ларсена, то він любив свого батька, який залишився для нього зразком на все життя. Поступово, з роками, він ставав усе більше схожим на старого Густава Ларсена. Але час змінюється, як каже дружина. І його син пішов проти нього. Мабуть, він одружиться з Крістіною. Жінки завжди кінець кінцем добиваються того, чого хочуть. Невістка, мабуть, зненавидить його, - вона вже його ненавидить, - і підбурить Олафа проти батьків.

Мати, напевне, страждатиме від цього і стане звинувачувати його, батька. Від цих думок кров криливає до голови Ларсена. Ну їх усіх під три чорти! Він стукнув кулаком по столу і голосно вилаявся. Та Олаф не почув його. Він усе ще спить. Батько з ніжністю дивиться на сина. «Господи, хоч би він одужав! Зроби так, щоб він одужав, господи, і я дозволю йому все, що він захоче, клянусь... навіть одружитися з Крістіною...»

2 години 30 хвилин (за Грінвічем).

У Брауншвейгу.

Холлендорф бере із столу пінцет, піднімає поштову марку і уважно розглядає її в лупу. Один з манюсіньких зубчиків загнувся. Він обережно випрямляє його: на щастя, зубчик цілий. Холлендорф гортає сторінки каталога, відшукуючи ціну марки. Ця серія має, на жаль, невелику вартість.

Задзвонив телефон.

Алло, - говорить телефоністка з комутатора, - даю Берлін.

Порожня кімната. Найбільше місця займає в ній величезний письмовий стіл. Чорний, прикрашений важкою різьбою, він є немовби свідком довгих років забезпеченого буржуазного життя, яке не змогли потривожити дві війни. Велика книжкова шафа з каріатідами нагадує про ту ж щасливу епоху; про неї ж говорять і книжки в міцній оправі, і зелені штори, що спадають широкими складками, і персидський килим, і шкіряні, майже нові крісла, і китайські статуетки на поличках, і картини німецької школи на стінах.

У цьому затишному кабінеті довго дзвонить телефон. Нарешті, розбуджена дзвоником, до кімнати заходить, кутаючись у халат і човгаючи стоптаними черевиками, стара, з підпухлими від сну очима служниця. Знімає трубку.

- Лікаря Мюллера немає вдома, - говорить вона з сильним селянським акцентом. - Він поїхав у гори. Так, у відпустку. На кілька днів. Що-небудь передати?

2 години 35 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Холлендорф щойно повідомив французів про свою першу невдалу спробу зв’язатися з яким-небудь радіолюбителем.

- Викличу інший номер...

- Неодмінно викликай. Треба за всяку ціну зв'язатися з Берліном, - наполягає Корб’є.

- Будь спокійний. Я не відступлюсь.

У кімнаті знову повисає гнітюча тиша. Кожен заглибився у свої думки. «Що знає Корб’є? - питає себе лікар. - Він одразу ж почав щось підозрювати, як тільки я прийшов сюди. А після нашого повернення з Орлі у нього весь час такий вигляд, ніби він от-от влаштує сцену. А Лоретта яка спокійна! Справді, моя присутність - полегшення для неї у цьому пеклі. Можна подумати, що вона вже не боїться гніву свого чоловіка. Оцього якраз про себе не можу сказати. Це правда, Лоретта спокуслива. І усмішка в неї чарівна. Як я міг розчаруватись, побачивши її? Вона тепер ще вродливіша, ніж тоді, коли ми познайомилися вперше. Змужніла. Можливо, тепер вона не така гарненька, як раніше, зате стала набагато привабливішою, Вона буде моєю коханкою, як тільки ми знову зустрінемось, бо сама теж тільки цього й хоче. Ну, а з Коро'є я ніколи більше не побачусь. Досить з мене одного такого вечора. Подумати тільки, хто звів нас докупи? Нещасні з судна, що перебуває в небезпеці! Доля інколи вибирає дуже дивні шляхи! Чи покину я Мартіну? Не знаю ще. Вона невибаглива, з нею зручно. А з Лореттою, можливо, буде важче. Але хіба вона має право ревнувати? вона ж одружена. Я не хотів би, щоб вона кидала чоловіка заради мене. А втім, певен, що в неї і на мить не з'являється подібна думка. Обов’язок утримує її тут, Тим краще, тим краще. Не рискую бути надто зв'язаним, чоловікові потрібна деяка свобода».

Лоретта усміхається, приховуючи власні химерні думки: вона намагається уявити собі Мерсьє голим. Це вдається їй досить легко. І не тому, що вона згадує Канни, а просто Поль, її чоловік, служить порівнянням. Лікар менший на арієт і не такий широкий у грудях. Судячи з рук, у нього, мабуть, більше волосся на шкірі. М'язи його, звичайно, слабіші: адже Корб’є - атлет. Лоретта в думках проводить рукою по тілу Мерсьє, і в неї з'являється приємно відчуття. Найцікавішим є те, що коли б Лоретту запитали, чи готова вона стати коханком лікаря, вона щиро відповіла б, що ще нічого не знає; та вона й не вірить, що це може статися. Лоретта любить помріяти - така вже її вдача, що збереглася від часів дівоцтва. Тривале самотнє життя вдвох після нещасливого випадку з чоловіком тільки розвинуло цю схильність. Лоретта не вбачає в цьому ніякого зла і нічим не обмежує своєї фантазії. Ця двадцятидев’ятилітня жінка, яка все своє життя знала тільки одного чоловіка, занадто смілива в своїх мріях.

Про що думає Корб'е? Чоловікові здається, ніби він б'є по боксерській груші, яка висить перед ним. Груша то віддаляється, то наближається - дедалі швидше - і раптом набирає вигляду людського обличчя. Це обличчя Мерсьє. Лікар дістає звучні удари, трясе головою; удар у підборіддя, голова стукається об стіну і знову покірно зустрічає кулак Корб’є. Кров бризкає з носа, очей і рота, заливає все обличчя, бруднить руки Корб'є, і це дає йому задоволення. Він застукав їх зненацька: Лоретту і його, Спочатку він покарає Мерсьє. А коли викине його геть, почне мстити дружині. Помста буде повільною і витонченою. Лоретта чекатиме вибуху гніву, а його не буде, і тоді вона заспокоїться, подумавши, що все минулось їй легко. Та вона швидко розчарується. Корб’є думає, з чого почати: з ущипливих натяків, дрібних уколів чи, навпаки, з грубих образ? Ні, хай краще над Лореттою нависне гроза. Він примусить її місяцями жити в страху. Вона не знатиме, коли і як впаде на неї покарання, і тремтітиме від кожного чоловікового жесту. Оце та сама гостра приправа, якої не вистачало їм у сімейному житті, що стало вже надто монотонним... Корб’є з жахом усвідомлює: він шкодує, що не виявив жінчиної зради. Чи не божеволіє він? Ще годину тому його пригнічувала думка, що Лоретта може покинути його, а тепер він тільки й думає про те, як би помучити її. Але суперечність ця - уявна. Він страждає і відчуває потребу примушувати страждати інших. А кому ж він з більшою охотою заподіє біль, як не коханій жінці?

Приймач несподівано оживає. Всі здригнулися.

Італійці повідомляють, що зв’язок з Африкою обірвався. Порвалася нитка, що з’єднувала їх із судном. Що сталось?

- Викликайте Зобру й надалі, ми залишаємось на прийомі.

Знову настає тиша. Але вторгнення зовнішнього світу вивело всіх трьох із замріяності.

- Чому ви не сказали їм, як називається хвороба? - запитує Лоретта лікаря.

Її питання - лише привід, щоб заговорити й усміхнутися до нього. Це, - освідчення в коханні.

- Я лише стривожив би їх.

Голос лікаря сповнений невисловленої ніжності.

В розмову втручається Корб’є. Голос його суворий, тон, як завжди, різкий:

- Ніколи не слід брехати хворим. Вони, більше ніж хто інший, мають право на істину.

Чоловік зрадив себе. Лоретта кусає губи.

Без будь-якого переходу Корб’є запитує дружину:

- Ти плакала?

Вона запинається, злякана такою проникливістю:

- Ні... Чого б я плакала?.. Чому?

Він не відповідає. Потім, після її наполегливих запитань, кидає зневажливо:

- Мені так здалося, коли ви повернулись.

Мерсьє витягає з кишені сигарету і запалює її, уникаючи погляду Лоретти.

2 години 40 хвилин (за Грінвічем).

На борту «Марії Соренсен»

Олаф розплющив очі. Після сну йому стало краще, обличчя його проясніло. Ларсен дивиться на нього здивовано: невже криза минула? Може, це було просто нездужання? Він не сміє сподіватися на це. Кілька разів він, обманюючи себе, думав, що у сина немає нічого серйозного, але в глибині душі зростало переконання, що син вражений тією самою хворобою, що й інші. Він і тепер так думає.

Олаф підводиться. Зустрічається поглядом з батьком і відразу ж одвертається. Удає, що не помічає, з якою тривогою стежить батько за кожним його рухом, і йде до дверей.

- Куди ти?

- Іду попередити їх.

- Що ти хочеш сказати їм?

- Що вони хворі.

- Ти ж нічого не знаєш про цю хворобу.

- Чого ж ти тоді боїшся? Я слухав радіо так само, як і ти, і зрозумів, чому мовчить лікар. Вони мають право знати те, що й ми знаємо.

Капітан стукає кулаком по столу:

- Вони не мають інших прав, крім тих, які даю їм я.

Йому здалося, що Олаф захитався і вхопився за шафу, щоб не впасти. Одразу ж тон Ларсена пом’якшав:

- А що це їм дасть?

- Вони берегтимуться, коли ще не пізно,

- Як же вони можуть берегтися, подумай сам? Коли можна буде зробити для них щр-небудь, ми зробимо.

- Ну, тоді вони хоч приготуються до смерті: висловлять свої останні бажання, помоляться. Вони робитит муть, що захочуть. Але принаймні їх не залишать здихати, наче худобу, не сказавши навіть, від чого вони здихають.

- Якщо сиворотка, яку нам обіцяли, прибуде вчасно, вони будуть врятовані, не знаючи навіть, якої безпеки уникли.

А якщо вони вважають за краше знати про це? Якщо я хочу їм сказати, я?

Капітан стає перед дверима:

- Забороняю тобі виходити!

Олаф дивиться на нього, краска заливає його обличчя.

- А подихати мені теж забороняєш? У мене чума, холера чи жовта гарячка, біс його знає. І твої заборони мені ні до чого, розумієш? Я все одно кінчена людина. В порт мені вже не повертатися. Не побачу я більше Крістіни, не знатиму, хто й народиться, а ти думаєш зупинити мене в ім'я дисципліни і всіх тих вигадок, якими напихав мене протягом стількох років!

Він робить крок уперед. Ларсен стає йому на дорозі.

- Поки я тут, ти слухатимешся мене.

- Це ще побачимо.

Олаф намагається відсторонити батька. Ларсен відштовхує його і перший завдає удару. Тоді Олаф б’є Ларсена кулаком прямо в обличчя. Капітан нахиляється і пробує схопти свого противника за пояс. Олаф вивільняється і знову завдає ударів. Ларсен, нахиливши голову, кидається на нього. Олаф втрачає рівновагу. Обидва качаються по підлозі, б’ються довго, дико, стукаючись об меблі, чіпляючись за двері і стільці. Нарешті молодший опиняється зверху і стукає батька головою об підлогу доти, поки той не перестає рухатись. Потім Олаф підводиться і спотикаючись іде до дверей. Перш ніж вийти, відчиняє шафу, виймає звідти пляшку з ромом, зубами витягає пробку і жадібно, захлинаючись, п’є.

3 години (за Грінвічем).

У Брауншвейгу і в Берліні.

- Даю ваш номер, повідомляв гугнявий голос телефоніста з міжміської.

Притиснувши плечем трубку до вуха, Холлендорф чекає відповіді і тим часом розважається, розкладаючи поштові марки за розміром. У нього вже повна серія. Цікаво розглядати ці багатоколірні віньєтки. Більшість людей не помічають їх. Поспішаючи, приклеюють до конвертів, як робив перед війною і сам Холлендорф. Не бачать навіть того, що перед ними краєвиди, копії відомих картин, портрети великих людей. У них і без цього є на що дивитися. Вони виходять з дому, бродять вулицями, йдуть у театр, вирушають у гори, їздять поїздом або в машині. Перед їх очима пробігають картини життя - безплатне, нескінченне кіно; у них нема ні часу, ні навіть бажання придивлятися до деталей. А людина, .яку хвороба зробила своїм в’язнем, засудивши на постійне животіння в кімнаті, замурувавши її у чотирьох стінах, повинна задовольняти своє бажання бачити, розглядаючи найменші речі. Ніщо з того, що оточує Холлендорфа, не випадає з його уваги. Відколи хворіє, Холлендорф вивчив до найменших подробиць навколишні предмети, їх форму і колір. Він знає мову речей; він так само прив’язаний до неживого світу, як і до тих поодиноких людей, що ще відвідують його. До війни Холлендорф був інженером, керував заводом. Тепер він - ткач; цього ремесла він навчився ще замолоду і любить його тому, що воно допомогло йому уникнути злиднів. Цілий день Холлендорф працює сам у кімнаті, оточений нитками, які потроху перетворюються на тканину; розмовляє з ними так, ніби вони можуть чути його.

Нарешті в трубці лунає голос - роздратоване бурчання Віллі Грюнделя, дуже сердитого через те, що його несподівано розбудили. Величезний, одутлий, з голою шиєю, в піжамі, розстебнутій на волосатих грудях, Віллі Грюндель ричить:

- Ви що, збожеволіли? Гадаєте, що я встану в такий час і помчу у Темпельхоф?

Він різко повертається й дивиться на циферблат будильника із світними цифрами. Зелена перина сповзає з ліжка на килим. Герта стогне уві сні, важко перевертається на другий бік. Пояснення Холлендорфа не заспокоюють розгніваного Віллі:

- Є власті, щоб цим займатись. До чого тут приватні особи? Зверніться в поліцію!

Герта прокинулась. Вона - жінка благодушна. Спокійно оглядає кімнату. Протести чоловіка викликають у неї посмішку: його обурення розважає її. Вона ніжно гладить його руку. Проте заспокоїти Віллі не дуже-то легко.

- Ви не можете турбувати мене в будь-який час тільки тому, що в мене є любительський радіопередавач. Коли я не на прийомі, я маю право відпочивати. Я працюю вдень, а вночі сплю.

Він вішає трубку, не давши Холлендорфові навести інші докази. Нахиляючись по перину, бурчить:

- Треба, щоб заборонили телефонні дзвінки о такій порі.

Герта сміється. У неї світле волосся, біле тіло, добре кругле обличчя з ямочками на щоках; зовсім маленькі оченята майже потонули в жирі.

- Тобі все смішно, - ще бурчить Віллі, але вже миролюбніше.

Герта мовчить. Затихає і Грюндель. Та ось у темряві він відчуває під ковдрою, як пухкенька нога вперто лоскоче його ноги. Якийсь час Віллі вдає, що не помічає цього. Потім, зрештою, піддається. При першому ж русі, який він робить, щоб присунутись до Герти, вона притискається до нього всім своїм пухким тілом. Віллі обіймає її. У Герти м’які, трохи дряблі груди з маленькими рожевими сосками.

3 години 20 хвилин (за Грінвічем).

У Тітюї.

Лаланд нарешті полагодив приймач. Усі інші мовчки дивились, поки він працював, не наважуючись більше втручатися. При перших потріскуваннях вони полегшено зітхають.

Зв’язок з Італією відновлено. Поліцейський технік, який уже почав втрачати надію відшукати їх, повідомляє добру звістку в Париж. Але зв’язок із судном встановити важче. «Марія Соренсен» не відповідає. Може, змінились атмосферні умови? «Чи не краще було б чути їх з антеною?» - вголос міркує Лаланд. Дорзіт зрозумів, що треба робити. Він підводиться, Етьєн іде слідом за ним.

- Можна попросити ваших боїв допомогти нам?

- Авжеж.

Але плантатор ніколи не залишається довго спокійним, особливо коли працює. З веранди Лаланд чує, як він лається, кричить, галасує, накидаючись на негрів. Лаланд знизує плечима. Відтоді як між ними сталась одверта сутичка, Дорзіт не такий уже йому антипатичний. Тепер він зненавидів Ван-Рільста, який, розвалившись у кріслі, втупився в нього очманілим поглядом. Інженер почуває себе краще, жар зменшився, хоча незрозуміло чому. Адже цієї ночі хворий поводився необережно: вставав, виходив надвір. Можливо, криза почала спадати, або це наслідок нервового напруження. Хочеться пити. Однак Лаланд не наважується встати: він переключається то на передачу, то на прийом, боячись пропустити виклик.

У міру того як відновлюються його сили, він дедалі більше захоплюється своєю справою. Це ж зовсім незвичайна річ - рятувати людей, що перебувають на морі, за тисячі кілометрів від тебе, допомагаючи їм одержати медичну консультацію у паризького лікаря. Лаланд завжди мав нахил до пригод. Саме тому і придбав собі цей приймач в Африці. Він сподівався знайти тут діяльне, навіть бурхливе життя, широкий діловий розмах; сподівався повернутись додому більш досвідченим і багатшим. Натомість він одразу ж потрапив у рутину життя провінціального чиновника, борсався в ній, заплутавшись у повсякденних труднощах. Завдання, покладені на нього, міг би розв'язати і звичайний рахівник. А втім, можливо, це була і його помилка. Значить, йому не вистачає розмаху, коли він зав’яз у такому болоті. Лаланд уже давно зрозумів, що він - не видатна людина. Ніколи ще він не наважувався визнати це так відверто, як цієї ночі. Проте, рано чи пізно, а він повинен був усвідомити це. Що має робити людина у його віці, встановивши, що їй не вистачає розмаху? Насамперед не допустити, щоб хтось інший це помітив. Замаскуватися, Багато людей, не маючи великих заслуг, займають становшце, якого не гідні. Він буде одним з багатьох. Але його перевага над іншими в тому, що він добре знає себе. Лаланд не розуміє, чому це відкриття, або, краще сказати, щире визнання, йому приємне. Так ніби скинув із себе важкий тягар. Годі думати, що він герой, невтомний, непримиренний. Треба примусити інших повірити в це. Чи це легше? Можливо. Лаланд відчуває в собі великі здібності прикидатись, але новий сумнів охоплює його: чи не починає він утішатись, переоцінюючи себе?

З години 25 хвилин (за Гоінвічем).

На борту «Марії Соренсен».

У каюті капітана стілець перед приймачем порожній. Апарат включено на прийом, але ніхто не чує передачі Лаланда.

Чума! Звістка поширилась на судні, мов блискавка. Так просто і разом з тим трагічно витлумачили рибалки Олафові слова.

А втім, вони реагували не відразу: спочатку довго мовчали, не могли зрозуміти, що сталось. Поступово ця думка дійшла до їх свідомості. Вони злякалися. Швидко наростав тваринний страх, набувши невдовзі велетенських розмірів. Справжня паніка струснула корабель знизу доверху. Через дикий жах, що піднявся з самої глибини їх єства, рибалки втратили розум: розгублені, мертвотно бліді, із скуйовдженим волоссям, з блукаючими очима, вони галасують усі відразу. Звідусіль лунають погрози, стогін, прокляття.

Франк зриває з себе штани й сорочку і стає зовсім голий посеред кубрика, - дивиться, чи нема на його тілі підозрілих плям. Заспокоївшись, знову вдягається. Інші рибалки роблять те саме; за кілька хвилин каюта повнісінька голих чоловіків, які уважно оглядають один одного. Боячись заразитись, кожен старається не торкатись товаришів. Ніхто не хоче тепер підходити до койок хворих. В очах усіх - недовір’я, ворожнеча, ненависть. Кожен, боячись за себе, ладен вдатися до будь-якої зброї, щоб захиститися від небезпеки. Едмунд знаходить на своїх грудях якийсь прищик. І одразу ж навколо нього стає порожньо. Зляканий хлопець стоїть самотній і розглядає маленьку пухлину, яка раптом здається йому величезною. Очі наповнюються слізьми, губи шепочуть:

- Ні, не може бути...

Але на обличчях рибалок Едмунд не бачить ні жалю, ні навіть цікавості. На них відбивається тільки жах, огида й омерзіння.

Петер пильно дивиться на юнгу. Дивиться також і на Олафа, який опускається на підлогу, знесилений боротьбою з батьком і божевільною біганиною по кораблю із трагічною звісткою. В голові старого дурня виникає безглузда думка. Він кричить:

- Ті, хто повинні були заразитися, вже заразились. Інші будуть врятовані, якщо не дадуть себе заразити.

Ці слова, звичайно, не мають ніякого змісту. Але хіба можуть думати люди, охоплені панічним жахом?

- Ті, що повинні були заразитися, - заразились. Інші будуть врятовані...

Вони повторюють ці слова, бо їм треба повірити в них, переконати себе, що жахлива хвороба не вразить їх.

- Треба тільки берегтися зарази.

Навколо Едмунда й Олафа грізні обличчя, підняті кулаки. їх штовхають до дверей, звелівши забрати з собою матраци, до яких ніхто не хоче торкатися. Едмунд і Олаф піднімаються по трапу на палубу і прямують до барака, де лежать інші хворі.

Але цього рибалкам не досить. їм треба діяти, щось робити, щоб більше не думати й не залишатися віч-на-віч із страхом смерті, який невідступно переслідує їх. їм необхідно відчути, що вони борються проти небезпеки, не залишаючись пасивними. Присутність нещасних, що стогнуть за перебіркою на відстані кількох метрів од них, зводить їх з розуму.

- Спалити їхні речі! - запропонував хтось.

Рибалки спускаються в кубрик. Захищаючись від зарази хусточками, ганчір’ям, усім, що потрапило під руки, вони збирають і виносять на палубу особисті речі хворих: чемодани, простирадла, ковдри - все, чого торкалися заражені, скидають на купу. Франк обливає її гасом. Петер бере запальничку. Гас спалахує, здіймається полум’я, знищуючи все за кілька хвилин. В зловісному освітленні обличчя й тіні набувають потворних обрисів.

У звичайний час ці не дуже спостережливі люди ніколи не помітили б, як дивно спотворюються їх силуети танцюючими язиками полум’я, але від тривоги, що охопила їх, вони бояться найзвичайнісіньких явищ. Поспішно розкидають ногами попіл, шпурляючи в море ще охоплені вогнем предмети. Гаснуть останні жаринки. І знову на кораблі панує темрява.

Ніч викликає страх у рибалок. їх тепер усе лякає. Знову підноситься чийсь ошалілий голос:

- У море їх!..

Хто перший викрикнув це? Люди втратили здоровим глузд і готові на будь-яку жорстокість.

- У море! У море!

Покласти хворих у баркас і пустити по хвилях? Спочатку всі пристають до цієї думки. Ні один голос не піднявся на захист нещасних, що недавно ще були їх товаришами. Сліпий, жорстокий інстинкт самоохорони перетворив людей на худобу, вони здатні на будь-який божевільний вчинок, тільки б позбутися жаху, що оволодів ними.

- Не випускати їх з барака, - підказав хтось.

- Спускаймо човна на воду.

Невідомо звідки з’явилися сокири.

Мішель спустився в камбуз, відкрив ящик з провізією. Назад він повертається з пляшками і наповнює кухлі. Спирт ще більше збуджує людей.

Відчинились двері капітанської рубки. На палубі з’явився Ларсен. Сторопілі рибалки дивляться на нього так, ніби забули про його присутність на борту. Вигляд капітана примушує моряків замовкнути: у них добре розвинуте почуття дисципліни. Ларсен дуже блідий. Одяг у безладді. На лобі великий синець - широка чорна пляма. Цівочка крові стікає з губи, бруднячи сорочку й куртку.

Ларсен іде до барака, зупиняється перед дверима. Широко розставивши ноги, повільно витягає з кишені револьвер і спокійно заявляє:

- Перший, хто зробить крок з місця, дістане кулю в лоб.

Він має право зробити це. Будь-який трибунал виправдає його і засудить порушників, які, певно, ніколи вже не зможуть виходити в море. Рибалки знають це. Ніхто не рухається.

3 години 30 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

Холлендорф щойно повідомив, що його зусилля з’єднатися по телефону з яким-небудь радіолюбителем Берліна не дали наслідків. Він продовжуватиме виклики через ефір.

Мерсьє неспокійно поглядає на Корб’є. Мертві очі сліпого спрямовані на нього, і лікареві здається, що він читає в них погрозу. Вони ненавидять один одного. Однак не наважуються розірвати зв’язок, який примушує їх боротися пліч-о-пліч за врятування невідомих їм людей, і тому й далі розігрують комедію людської солідарності, якій явно суперечать їх особисті стосунки. Це гнітить їх. Вони французи, і відсутність логіки їх бентежить.

Лоретта, не відаючи про терзання двох чоловіків, почуває себе чудово. Закоханими очима дивиться вона на Мерсьє. В її поведінці немає ніякого лицемірства. Коли б чоловік міг бачити її, - а він по-своєму її бачить, - вона поводилася б так само. Лоретту тягне до лікаря, і вона не опирається цьому; а якщо й хотіла б опиратися, то, певно, не змогла б.

- Як ви гадаєте, чи почують, зрештою, Холлендорфа? - питає лікар.

- Як можуть почути, коли поки що він не досяг цього?

Корб’є відчуває, що відповів різко. І вже люб’язніше додає:

- Правда, атмосферні умови можуть змінитися з хвилини на хвилину.

Чекаючи, треба щось робити. Вони не можуть примиритися з тим, що всі їх зусилля марні.

Мерсьє і Корб’є викликають по телефону берлінський аеродром Темпельхоф і одночасно намагаються зв’язатися по радіо з Італією.

3 години 35 хвилин (за Грінвічем).

У Неаполітанській затоці.

Між апельсиновими деревами віє сірокко - гарячий вітер з Африки. Вузькою стежкою, заклавши руки в кишені і насвистуючи, повільно йде Дженаро. Він трохи спізнюється на побачення. Але не поспішає, бо зна, що Кармела чекає його. Вона, певно, вже прокинулась і пильно дивиться на годинник, прислухаючись, що робить батько. Переконавшись, що він спить, вона встане і відсуне засув вхідних дверей. Дженаро залишиться тільки штовхнути двері. Навшпиньках він пройде через їдальню. Кімната добре знайома йому. Дженаро знає, як треба пройти між меблями, щоб не зачепити їх. Кармела кинеться в його обійми одразу ж, тільки-но він ступить на поріг її кімнати. Скочивши з ліжка, вона побіжить йому назустріч боса, в короткій сорочці. Дженаро подобається, як вона пригортається до нього. Рідко яка дівчина віддається з таким самозабуттям і до кінця. Чоловікові це дуже приємно. «А що буде далі?» - думає Дженаро. Кармела - його жінка. Проте він вважав би за краще, щоб вона залишалась у свого батька, а він ходив до неї на побачення так само потай, як тепер. Тільки чи погодиться вона на це? Досі Кармела робила те, що він хотів. А батько? Старий д’Анжелантоніо влаштує величезний скандал, якщо коли-небудь застукає їх удвох. Цього ніяк не можна допустити.

Дженаро, перестрибнувши через грати, піднімається по сходах, стараючись, щоб сходинки не рипіли, і штовхає вхідні двері. Побачивши комісара і поліцаїв, він круто повертає і починає спускатися вниз. Але поліцаї реагують швидко. За кілька секунд хлопця схопили і привели до Іпполіто.

- Чи це не той контрабандист, якого ти чекав?

Приголомшений д’Анжелантоніо не відповідає.

- Так чи ні? Він приніс тобі повідомлення з контрабандистського судна?

- Ви збожеволіли, - протестує обурений Дженаро. - Я ніколи в житті не був контрабандистом.

- Тоді чого ти прийшов сюди?

Дженаро мовчить. Іпполіто звертається до д’Анжелантоніо:

- Що мав робити цей юнак у вас о такій порі?

- Не знаю, - лепече старий.

Двадцять років практики навчили комісара впізнавати, коли кажуть правду. Тон, яким д’Анжелантоніо вимовляє ці слова, не лишає сумнівів. Комісар міряє поглядом Дженаро з ніг до голови і суворо каже:

- Чекаю ваших пояснень.

Але юнак, здається, й не думає відповідати. Він тільки мовчки, з незалежним виглядом знизує плечима.

- Ну що ж, тоді я арештую тебе і триматиму в тюрмі доти, поки не скажеш, що ти тут робив.

У розмову втручається Кармела:

- Дженаро прийшов на побачення зі мною.

Всі погляди звернулись до неї. Дівчина сміливо витримує їх. Іпполіто насилу стримується, щоб не розсміятись. Дженаро протестує:

- Навіщо ти сказала їм? Я не боюся тюрми.

- А я не боюсь правди. Хай усі знають, що я кохаю тебе.

Сержант підходить до комісара і повідомляє, що Дженаро Сарда відомий у селі бабій. Здається, позавчора шинкар Моро застукав його з своєю дружиною Консеттіною.

- Правда? - питає Кармела свого коханця.

Дженаро мовчить. Дівчина опускає голову. Це тяжкий удар! Особливо після того, як вона мужньо заявила всім про своє кохання. Непрохана сльоза скочується по щоці, капає на стіл.

- Нема в тебе сорому! - кричить громовим голосом батько.

Він кидається до Кармели і, перш ніж його встигають зупинити, з усього розмаху дає їй ляпаса. Вона покірно витримує удари, навіть не підводячи руки, щоб захиститися. Дженаро підходить до Кармели. Д’Анжелантоніо, божевільний від люті, кидається на нього, але комісар зупиняє його:

- Спокійно. Ви уладнаєте свої справи, коли нас не буде тут.

Дженаро тихо каже:

- Дон Доменіко, я хочу одружитися з Кармелою.

- Злодій! - верещить старий. - Викрадач чужої честі! У моєму домі!.. У власному моєму домі! Ти украв у мене дочку потай, мріяв про райське життя з нею! Клянусь, ти не одержиш її!

- Повторюю вам, дон Доменіко, що я готовий загладити...

- Загладити, нещасний! Не вистачало ще того, щоб ти не одружився! Але спочатку я поскаржусь на тебе у поліцію. Я вимагаю, щоб тебе посадили в тюрму. Не можна безкарно зловживати довір’ям людей. А я, зустрічаючись, розмовляв з тобою по-дружньому, бо знав усю твою сім’ю. Чи міг я подумати, що ти злочинець!

- Винний я, вибачте мені.

- Ще й вибачається! Це легко робити після того, як заподіяв лихо.

- То моя вина! - кричить Кармела. - Я кохаю його. Це я звеліла йому прийти сюди.

- Замовкни! Тебе ні про що не питають!

- А я хочу говорити! Це, зрештою, мене стосується.

- Замовкни, кажу тобі!

- Я не дозволю затуляти собі рота!

Але Дженаро підтримує батька:

- Не втручайся, Кармело. Дай нам, чоловікам, поговорити між собою.

Кармела одразу ж замовкає.

Д’Анжелантоніо знову починає погрожувати:

- Я напишу скаргу в поліцію.

На цей раз комісар втрачає терпіння:

- Поліція - це ми. У нас вистачає інших справ, крім любовних пригод вашої дочки.

Та не так легко примусити «доктора» замовкнути. Якщо він упевнений у своїй правоті, то ие дасть залякати себе.

- Громадяни мають право на захист. Цей тип пробрався до мене вночі... - Він тиче пальцем у Дженаро, який покірно вибачається:

- Ви праві, дон Доменіко. Я поважаю вас, я завжди вас поважав, вас і вашу сім’ю. Якщо хочете побити мене - бийте. Це буде справедливо.

- Звичайно, це було б справедливо. Нічого вчити мене. Не думай, що ти робиш мені послугу.

- Я ніколи не дозволив би собі...

- Я кажу це тому, що твій тон не подобається мені.

Суперечка могла б тривати ще довго, коли б радіотехнік не урвав її, крикнувши:

- Та замовкніть ви, хай вам чорт! Не чути нічого. Париж вимагає зв'язатися з судном.

З години 40 хвилин (за Грінвічем).

У Тітюї.

- Це кляте судно більш не відповідає, - повторює Лаланд.

Італійський радіотехнік передає:

- Париж просить вас наполегливо добиватися відповіді.

- Давно вже добиваюсь.

- Не впадайте у відчай.

- Добре.

Ще один розмовляє тоном командира! Можна подумати, що цей радіотехнік один відповідає за врятування «Марії Соренсен». Лаланд хотів би послати його під три чорти. Але стримується. Надалі треба жити зовсім інакше, замінивши відповідними рисами характеру відсутні природні здібності. Він обіцяє собі стати спокійним і врівноваженим, йому, напевне, легко буде досягти цього. Досі він дуже високо цінував себе і всі свої невдачі сприймав як несправедливість. Тепер, тверезо оцінивши свої якості, він матиме менше підстав вважати, що його не розуміють. Отак час від часу Лаланд робить несподівані повороти: він раптом бачить себе зовсім іншою людиною і відкриває в собі якості й вади, яких досі й не підозрював. Тоді він поспіхом складає програму життя відповідно до нового, створеного ним образу. Протягом кількох днів сумлінно дотримується цієї програми, аж поки не починає сумніватися в останньому своєму визначенні. Його справжня натура перемагає. Розчарований, він впадає у меланхолію, песимізм, мучить своїх підлеглих і сам мучиться, пережовуючи цілий день свої нещастя, більшість з яких - вигадані. Аж ось наступає момент, коли йому раптом починає здаватися, ніби він знайшов причину своєї невдачі. Нове, несподіване, блискавичне відкриття - і, сповнений ентузіазму, він прагне до нових надій і нових неминучих невдач.

Лаланд наполегливо викликає судно, яке не відповідає. Він лютує. Треба, щоб судно відповіло. Для нього. Для користі, яку він із цього матиме, його не цікавить Доля екіпажу. Лаланд думає тільки про себе: коли б це трапилося трохи раніше, він вважав би себе єдиним рятівником рибалок, що перебувають у небезпеці. Правда, тепер він бачить, що це врятування - справа кількох людей, але все ж він повинен постаратись якнайкраще використати це для себе. Адже саме він підтримував зв’язок з кораблем протягом кількох годин, борючись з лихоманкою і сном. Треба буде розписати це як слід, особливо підкресливши свою роль. Про нього заговорять у газетах. Про подвиг інженера почують його хазяї, і це, певно, принесе йому нове підвищення по службі.

З години 50 хвилин (за Грінвічем).

У Парижі.

З Африки ніяких звісток. Зв’язок ще не встановлений. Нічого нового нема і в Брауншвейгу. Холлендорф не зв’язався з Берліном.

У попільничці назбирується ціла купа недокурків.

Корб’є нервово барабанить пальцями по приймачеві. Це дратує лікаря, в нього з’являється нестримне бажання крикнути: «Годі!» Лоретта, помітивши його роздратування, усміхається. Мерсьє, заспокоєний, теж усміхається.

- Довго ще чекати дзвінка з міжміської? - питає Корб’є.

- Потерпи трохи.

- Нагадай їм.

Покірна, як завжди, Лоретта підводиться і набирає номер телефону.

- Берлін? Через годину.

- А якщо попросити негайну розмову?

- Це не набагато прискорить. Лінія дуже завантажена.

Лоретта піднімає руку до телефонної трубки.

- Ну, то що ж робити?

- Замов усе-таки негайну.

Вона слухняно дзвонить на міжміську, водночас думаючи про те, що в кінці місяця рахунок за телефон зросте на кілька тисяч франків, які нічим буде оплатити. Радіо коштує дорого, особливо коли люди граються у рятівників. Потім думки Лоретти змінюються. Цей вечір може коштувати її чоловікові дорожче, ніж він уявляє собі. Однак їй самій не доводиться звинувачувати радіолюбителів. Це ж завдяки їм вона зустріла Мерсьє. Які будуть наслідки їхньої зустрічі, Лоретта не знає. Але вона вже встигла провести кілька годин, про які не шкодує. Години, сповнені надзвичайними подіями. Вона потім ще думатиме про них, перебиратиме все в пам’яті, щоб нічого не забути. Вистачить на цілі тижні самотності. Можливо, ця зустріч матиме інше продовження; розумові Лоретти не властива точність визначень. Вона нездатна уявити собі, яке місце посідав Мерсьє у її минулому житті, і ще менше уявляє, як могло б скластися життя з ним у майбутньому. Нехай події розвиваються самі по собі. Лоретта не зробить і найменшого руху, щоб змінити їх. Коли б вона задумалась над цим, то прийшла б до висновку, що то марна спроба керувати своєю долею: вона однаково веде вас туди, куди хоче. Цей несвідомий фаталізм визначав її поведінку протягом усього життя: вона прийняла Мерсьє, коли він прийшов, прийме його, якщо він залишиться, покірно скориться, якщо він піде од неї, так само як прийняла колись Корб’є, що прийшов до неї, як перенесла нещастя, що зламало її життя. Лоретта раділа або сумувала з приводу цих подій точнісінько так, як її предки, селяни, сприймали з радістю або з сумом град чи сонце, новомісяччя чи повінь - з цілковитою пасивністю.

- Чекати годину! - каже Корб’є. - Це надто багато. Літак уже буде там.

Лоретта і Мерсьє здригаються. Думки обох були в цей час дуже далеко.

- Чого чекати годину?

- Розмови з Берліном. Сказала ж телефоністка, щоб годину чекали?

- Так, сказала.

- Тоді що ж тебе дивує?

- Ні... нічого.

- Ти наче з неба звалилась.

- Що ти!

- Я певен, що й лікар такої ж думки. Як ви гадаєте, Мерсьє?

- Я надто мала знаю мадам, щоб мати можливість судити про неї.

- Ви лицемір.